Чтение онлайн

Майже ніколи, як би не поспішав, Ангель не використовував службового автомобіля — ходив на роботу і з роботи пішки, вважаючи ці моціони корисними не тільки для здоров'я: повертаючись з табору, встигав забути про все, що лежало там, за гаєм, і що відкидав від себе, знімаючи у передпокої мундир. Так, Ангель ніколи не носив удома мундир, підкреслюючи цим свою цивільність і добропорядність; мовляв, те, що за дротом, вимушене і тимчасове — поки йде війна, а кожний чоловік під час війни стає солдатом і виконує накази начальства.

«Так треба, це потрібно фюреру і рейху!» — цю філософію Ангель намагався прищепити підлеглим, хоч сам у глибині душі не вірив ані в рейх, ані в фюрера. Вірив у самого себе і в своє вміння вижити за будь-яких умов і не сушив голови різними проблемами і високими матеріями. Тобі добре, ти ситий і здоровий, твоя сім'я забезпечена — і нехай горить усе навколо. Мій дім — моя фортеця!

І все ж, як не намагався позбавитися вдома того, що за гаєм, воно вривалося іноді й порушувало спокій і встановлений розпорядок; і не лише густим чорним димом, що стелився низько над землею і, коли вітер дув на захід, пробивався крізь гай, обплутував віллу, залишав сліди копоті на підвіконнях — навіть троянди і гвоздики, цілі плантації яких розкинулись між хвірткою і сходами, не могли вбити цей важкий запах, і Беата цілий день лежала з головним болем. Сам Франц у такі дні не знаходив вдома спокою, щось мучило і тривожило його, ні, не запах (хоч Беата і скаржилась, що дим пахне трупами), не звертав же він уваги на нього в таборі. Нарешті Ангель зрозумів: дим вносить якусь диспропорцію в його життя, не гармонує з білими стінами вілли і солодким запахом квітів. Гармонію ж Ангель цінував над усе, але що вдієш, знов-таки війна…

Усвідомивши це, Ангель заспокоївся, дим більше не тривожив його, хоч не приносив і задоволення. Гній також неприємно пахне, але ж землю треба удобрювати…

Гірше було те, що іноді Францу снилися погані сни. Та й не лише сни: табірні сцени стояли перед очима, не зникали, як раніше, коли проминав гай, і потрібне було напруження волі або поїздка кудись на кілька днів, щоб викишкати з голови все це безглуздя.

Так, як ось сьогодні.

Ангель не міг нічим докорити собі — він діяв так, як підказував йому обов'язок, — і все ж великі злякані дитячі очі стояли перед ним, очі без сліз, сухі, вирячкуваті, сповнені страху і надії. Цей хлопчина певно знав, що на нього чекає, усвідомлював межу між життям і смертю і не хотів умирати.

Гауптштурмфюрер підійшов уже до гаю, уповільнив крок, сподіваючись, що природа, як і завжди, заспокоїть його, звільнить від неприємних спогадів. Він любив ліс, його неповторний запах, спокій, самотність, любив забиратися в найглухіші куточки, де довкруги лише крилатилося листя. Гай зустрів його пташиним співом, Ангель зітхнув вільно, хвисьнув стеком бур'янину, що витяглася поруч із стежкою, навіть замуркотів щось веселе, та дитячі очі не зникали, тривожили його, докоряли, як докоряв йому поглядом Карл, коли Франц несправедливо шльопав його.

Ось уже й струмок, що ділить гай навпіл. Через нього — кладка, яка прогинається під важким тілом гауптштурмфюрера. Йому вже кілька разів пропонували збудувати тут місточок, та Ангель звик до кладки, вона дорога йому як і крислатий клен, що стоїть по той бік струмочка, як черепичний дах вілли, що червоніє вдалині між деревами. Ангель завжди на мить затримувався посеред кладки, відчуваючи, як пружинить вона під ногами, і не звертаючи уваги на воду, що лизькала його блискучі чоботи. Затримувався, бо саме цієї миті оте, табірне, лишалося там, наче скидав із плечей тягар — і відчував полегкість і навіть душевне оновлення.

Сьогодні Ангель затримався над струмочком більше, ніж звичайно, навіть погойдався трохи на кладці, та полегшення не прийшло, і вирячкуваті очі не зникли з пам'яті.

Гауптштурмфюрер стрибнув на той берег, зупинився і знов пригадай усю сцену. Іноді таке допомагало: намагаєшся пригадати все до деталей, та картина туманиться, зникає, робиться нереальною, наче цього і не було. Але дивно: усі подробиці пригадувалися сьогодні ясно і не зникали, дитячі очі докоряли, і Ангель відчув себе незручно, наче сказав щось нетактовне близькому знайомому чи незаслужено одержав догану від начальства.

Сьогодні прибув ешелон з жінками та дітьми, здається, з Сербії, в усякому разі з Балкан. Тепер під керівництвом Ангеля проводилася так звана селекція. З дорослими було ясно: есесівці мали хороший досвід і ще здалеку відрізняли, кому ліворуч, а. кому праворуч, на газ. Для дітей же на висоті метр двадцять сантиметрів над землею простягали жердину: хто проходив під нею вільно, — праворуч, на газ.

Цей, із вирячкуватими очима, розумне, певно, чортеня, йшов, ледь підвівшись ' навшпиньки і витягнувши худу шию.

Ангель знав ці хитрощі, і в останній момент, коли хлопець торкнувся жердини маківкою і торжествуюче ступив крок ліворуч, спинив його стеком, вказуючи, куди слід іти — до інших, на газ! Тоді ж побачив сухі, без сліз очі, тоді ж почув і зойк жінки, що впала на коліна, благально простягаючи руки…

Ангель нараз зупинився: збагнув, що тривожило його і чому запам'яталися хлоп'ячі очі. Він уже був близький до відповіді на це питання і раніше, та чомусь думки не мали логічного завершення. Так, погляд того хлоп'яти нагадав йому Карлів: такі ж широко розставлені, трохи вирячкуваті очі — Карл, коли підросте, буде схожий на цього маленького серба.

Ангель полегшено засміявся: його синові вготована інша доля, і він власними грудьми захистить його від житейських знегод, докладе всіх зусиль, щоб Карлові довелося менше проштовхуватися ліктями…

Сьогодні Ангель порушив звичний розпорядок і перш ніж скинути мундир зазирнув до Беати. Поцілувавши дружину, постояв над синовим ліжком: Карл спав, підклавши обидві руки під голову. Розрум'янився, дихав тихо, ледь посапуючи і смішно відкопиливши верхню губу.

— Обідати, обідати… — заклопоталася Беата. — Сьогодні в нас квасолевий суп і підсмажена курка з капустою. Йди вмиватися…

Ангель з полегшенням скинув мундир і заліз у ванну. Він завжди, коли не поспішав, купався після роботи і почував себе після ванни значно краще.

— Витягни пиво з холодильника! — крикнув Беаті, намилюючись. — І постав на стіл коньяк. У нас сьогодні обідатиме доктор Вундерліх.

Беата любила приймати гостей, а доктору Вундерліху симпатизувала і завжди, коли він заходив, знаходила щось смачне. Не розщедрювалась і не заставляла стіл делікатесами — в домі Ангелів жили скромно і не кидали гроші на вітер, — та вміла обставити все так, що навіть банка консервів сприймалася з вдячністю.