Чтение онлайн

– Осьде він, – сказала Карі. – Він тепер в уніформі та в пальті.

– Форма і пальто Сьоренсена, – підтвердив Франк. – Напевне, він перевдягся і чекав у роздягальні. Сидів на лавці, не піднімаючи голови, – вдавав, буцімто зав’язує шнурки або щось у цьому роді, доки інші заходили і йшли геть. У нас така кількість персоналу, що ніхто не придивлятиметься до новачка, який трохи забарився після зміни. Він дочекався піку ранкової метушні і вийшов з рештою. Ніхто не впізнав би Сонні без бороди і довгого волосся, які він зрізав у себе в камері і заховав у подушку. Навіть я не впізнав.

Іншою клавішею він перезапустив відтворення, цього разу з нормальною швидкістю. Екран показав молодого чоловіка у пальті й уніформі, який виходив через чорний хід саме у той час, як Арілд Франк і людина із зализаним назад волоссям та в сірому костюмі заходили у ті самі двері.

– І охоронці на КПП не зупинили його?

Франк показав на зображення у правому нижньому кутку екрана.

– Це зображення з будки КПП. Як бачите, після зміни ми випускаємо автомобілі та людей без перевірки їхніх документів. Утворювалось би стовповисько, якби ми дотримувались проходження повної процедури. Але відтепер ми саме так робитимемо щозміни.

– Так, я не думаю, що хтось стоятиме у черзі, аби сюди потрапити, – пожартував Симон.

У паузі чітко пролунало придушене позіхання Карі як реакція на Симонів відгук щодо вітального дотепу Франка.

– Отакий ваш «звичайний любитель», – сказав Франк.

Симон Хефас нічого не відповів, вдивляючись у постать на екрані, що саме проминала охоронців на блокпосту. Щось змусило Симона усміхнутись. Він зрозумів, що це хода Лофтуса. Він упізнав його манеру.

Марта стояла, схрестивши руки на грудях, і дивилась на двох чоловіків, що стояли перед нею. Вони не могли бути з відділу боротьби з наркотиками: вона знала практично всіх офіцерів з того загону, але цих двох вона ніколи раніше навіть не бачила.

– Ми шукаємо… – почав один з них, але решта його фрази потонула у витті сирени швидкої допомоги, що промчала позаду них, по вулиці Вальдемара Тране.

– Що? – прокричала Марта.

Вона питала себе, де вона бачила такі чорні костюми, як їхні. У рекламному ролику?

– …Сонні Лофтуса! – повторив менший з двох.

У нього було світле волосся, а ніс мав такий вигляд, наче зазнав повторних переломів. Марта бачила такі носи щодня, але цей, подумалось їй, – результат занять контактними видами єдиноборств.

– Ми ніколи не розкриваємо особисті дані наших мешканців, – повідомила вона їм.

Інший з двох, дебелий чолов’яга з чорними кучерями, укладеними чудернацьким півколом навколо голови, показав їй фотографію.

– Він утік із в’язниці Статен і вважається небезпечним.

Промчала інша машина швидкої допомоги. Тоді він схилився над Мартою, викрикуючи їй просто в обличчя:

– Отож, якщо тут, у вас, він замешкав, а ви не в змозі нам сказати, – то все, що трапиться, буде на вашій совісті. Ви це розумієте?

Отже, вони не з відділу боротьби з наркотиками. Це, принаймні, пояснює, чому вона не бачила їх раніше. Вона кивнула, вивчаючи фотографію. Подивилась на них знову і була вже розтулила рота, щоб щось сказати, аж тут порив вітру кинув їй в обличчя пасмо її темного волосся. Вона хотіла спробувати ще раз, як раптом позаду неї розлігся зойк. То репетував на сходах Тої.

– Ой, Марто, Бурре порізався! Я не знаю, що робити! Він там, у їдальні.

– Влітку люди весь час приходять і йдуть, – сказала Марта. – В цю пору року багато хто з наших пожильців воліють спати в парках, просто неба, а тим самим звільняють місця для новоприбулих. Важко пригадати кожного…

– Я вже сказав: його звати Сонні Лофтус.

– …і не всі бажають реєструватись під своїм справжнім ім’ям. Ми не сподіваємося, що наші клієнти матимуть при собі паспорт або інші документи. Тож ми їх приймаємо за тими даними, які вони самі нам називають.

– А хіба соціальні служби не повинні знати, хто вони насправді? – запитав блондин.

Марта закусила нижню губу.

– Агов, Марто! Бурре там буквально спливає кров’ю!

Чолов’яга з кучерявим німбом поклав свою волохату лапу на оголене плече Марти.

– Чому б вам просто не дозволити нам огледітись у вас там, усередині, і тоді ми побачили б, чи він там є?

Він помітив її погляд і відсмикнув руку.

– Коли вже зайшла мова про документи, – сказала вона, – то чому б вам не показати свої посвідчення?

Вона побачила, як в очах блондина пробігла якась тінь. І знову кучерявий здоровань простягнув свою лапу до її плеча. Але цього разу міцно обхопив його.

– Бурре там от-от сконає! – спустився до них Тої і, хитнувшись на підборах, витріщився на двох типів своїми ковзкими очима. – А що тут відбувається?

Марта, крутнувшись, вивільнила руку і поклала її на плече Тої.

– То поквапмося, щоб урятувати йому життя. Вам доведеться зачекати, шановні добродії.

Марта і Тої рушили до їдальні. Іще одна машина швидкої допомоги промчала вулицею. Три машини швидкої допомоги поспіль. Вона мимоволі здригнулася.

Коли вони підійшли до дверей в їдальню, Марта обернулась.

Тих двох уже не було.

– То виходить, ви з Харнесом бачили Сонні просто впритул? – запитав Симон Франк, коли той проводжав його і Карі на перший поверх.

Франк подивився на годинник.

– Ми побачили чисто виголеного молодого чоловіка з короткою стрижкою і в уніформі. Сонні, якого ми знали, носив брудну сорочку, сплутане довге волосся і бороду.

– З того, що ви говорите, випливає, що буде важко знайти його, зважаючи на його теперішній вигляд? – запитала Карі.

– Фотографії з камер спостереження мають низьку якість, як і слід було очікувати, – обернувся до неї Арілд Франк і втупився в неї. – Але ми знайдемо його.

– Кепсько, що ми не можемо поговорити з тим Холденом, – зауважив Симон.