Чтение онлайн

На зворотному шляху до камери 317 Франк по рації уточнив стан речей. Так само жодних слідів Сонні Лофтуса. Франк усвідомлював, що дуже скоро керівництво в’язниці змушене буде оголосити втікача у розшук.

Він увійшов до камери 317, важко опустився на ліжко й обвів поглядом підлогу, стіни і стелю. Він не міг, нехай йому грець, повірити в це. Він схопив Біблію з тумбочки і жбурнув нею об стіну. Книга, розгорнувшись, упала на підлогу. Він знав, що Волан проносив у Бібліях героїн, тож без подиву вздрів понівечені наскрізь сторінки. Пошкоджене віровчення, розірвані речення, що втратили сенс.

Він вилаявся і жбурнув об стіну подушкою.

Він дивився, як вона приземлилась на підлогу. Він вирячився на волосся, що з неї вилізло. Рудувате волосся, схоже на жмутки нечесаної бороди і пасма якогось довгого прядива. Він копнув подушку. З неї вилізло ще більше сплутаного брудно-русявого волосся.

Коротка стрижка. Свіжопоголений.

Тієї ж таки миті він нарешті наче прозрів.

– Нічна зміна! – заволав у рацію. – Перевірити всіх офіцерів, що пішли після нічного чергування!

Франк глянув на годинник. Восьма десять ранку. Він знав тепер, що сталося. І знав, що тепер уже запізно щось робити. Він підвівся і копнув стілець з такою силою, що той врізався у дзеркало з протиударного скла коло дверей.

Водій автобуса дивився на офіцера пенітенціарної служби, що спантеличено розглядав квиток і п’ятдесят крон, отримані як решта з його стокронової банкноти. Що чоловік служить у тюремній системі, можна було визначити за уніформою, яку він мав на собі під довгим пальтом, та ідентифікаційною карткою з прізвищем Сьоренсен і не схожим на нього фото.

– Давно цим автобусом не їздив, еге? – запитав водій автобуса.

Недбало підстрижений офіцер ствердно кивнув.

– Якщо купити проїзний заздалегідь, то за поїздку виходить усього двадцять шість крон, – пояснив водій, але з виразу обличчя пасажира зрозумів, що навіть така ціна видалась йому грабіжницькою. Це була типова реакція тих, хто не їздив автобусом в Осло впродовж кількох років.

– Дякую за інформацію, – озвався пасажир.

Від’їжджаючи від тротуару, водій автобуса простежив у дзеркало заднього огляду за тюремником, який пройшов у глибину салону. Водій не знав, чим його той так зацікавив. Можливо, голосом. Таким теплим і щирим, ніби він і справді дякував від усієї душі. Водій бачив, як він усівся і став дивитись у вікно з таким виглядом, як ті з іноземних туристів, котрі час від часу випадково потрапляють у міський автобус. Бачив, як він витяг зв’язку ключів з кишені пальта і став вивчати їх так, наче вперше бачив. Витяг пачку жувальної гумки з іншої кишені.

Далі водій мусив зосередитись на шляховому русі.

Арілд Франк стояв біля вікна у своєму кабінеті. Він подивився на годинник. Більшість в’язнів-утікачів відловлювали у перші дванадцять годин. Пресі він означив цей термін, як «перші двадцять чотири години» заради можливості назвати результат швидким, навіть якщо пошуки заберуть більше ніж дванадцять годин. Але вже пішла двадцять п’ята година, а у них досі не було бодай якоїсь зачіпки.

Він щойно побував у великому офісі директора тюрми. У тому кабінеті з убогим краєвидом. І чоловік із вбогими поглядами, власник того кабінету, зажадав пояснень. Директор в’язниці був у кепському гуморі, оскільки він був змушений завчасно повернутися із щорічної Нордичної тюремної конференції в Рейк’явіку. По телефону з Ісландії він учора повідомив, що особисто контактуватиме з пресою. Він любив виступати в засобах масової інформації, його бос. Франк попросив двадцять чотири години мовчання в ЗМІ, щоб за цей час затримати Лофтуса, але бос одразу відкинув такий варіант, заявивши, що такі речі приховувати від громадськості вони не мають права. По-перше, Сонні Лофтус – убивця, тому громадськість належить застерегти про небезпеку. По-друге, фото втікача треба розповсюдити в засобах масової інформації, що допоможе його знайти.

І, по-третє, ти хочеш побачити своє власне фото в газетах, подумки додав Франк. Щоб твої політичні соратники бачили, що ти працюєш, а не плаваєш блакитною лагуною, потягуючи ісландський шнапс.

Франк намагався пояснити директорові, що розповсюдження фотографій навряд чи виявиться ефективним: усі знімки Сонні Лофтуса, які вони мали, походили з часу, коли він потрапив у в’язницю дванадцять років тому, і навіть тоді він мав довге волосся і бороду. А зображення з камер відеостеження, після того як він відстриг собі волосся, були надто зернистими і практично непридатними до публікації. І все ж начальник наполіг на тому, щоб викачати в бруді добре ім’я Статена.

– Арілде, поліція шукає його, тому ти маєш розуміти, що це лише питання часу, коли я отримаю телефонний дзвінок від репортера, який поцікавиться, чому було приховано факт втечі і чи Статен уже приховував випадки втечі в минулому. Я хочу, Арілде, щоб ми контролювали новини, а не навпаки.

Далі начальник в’язниці став розпитувати, які процедури режимної безпеки Франк вважає за доцільне посилити. І Франк знав чому: потім директор в’язниці піде до своїх можновладних друзів і видасть ідеї свого помічника за свої власні. Ідеї людини із сучасними поглядами. І попри те, він поділився своїми думками з обмеженим типом. Ідеї… Система розпізнавання голосу замість ідентифікації відбитків пальців та електронне маркування в’язнів незруйнівним радіомаячком. Зрештою, деякі речі Франк ставив навіть вище за себе самого, і в’язниця Статен була однією з таких речей.

Арілд Франк дивився на пагорби Екебергу, що купалися в променях ранкового сонця. Свого часу то був сонячний бік робітничого кварталу. Свого часу він і собі мріяв придбати там будиночок. Тепер він мав великий особняк у найпрестижнішому районі Осло. Однак він ще й досі мріяв про той будиночок.

Нестор на звістку про втечу відреагував з показною незворушністю. Але Франк, як на те, побоювався щодо Нестора і іже з ним аж ніяк не втрати ними самовладання. Навпаки, він підозрював, що вони бували винятково незворушними, ухвалюючи оті свої рішення, настільки страхітливі, що від них кров холонула в жилах. З іншого боку, Арілд Франк не міг не віддавати належне простій, чіткій і практичній логіці, з якою вони діяли.

– Знайдіть його, – сказав Нестор. – Або подбайте, щоб ніхто не знайшов.

Якщо вони знайдуть Лофтуса, вони зуміють переконати його зізнатись у вбивстві фру Морсанд перше, ніж хтось іще з ним поспілкується. Вони для цього мають засоби. Якщо вони вб’ють Лофтуса, то тим самим не дадуть йому нагоди пояснити присутність на місці злочину речових доказів його причетності до вбивства Морсанд; але тоді вже його неможливо буде використати в майбутніх справах. Свої плюси і свої мінуси є в кожному з варіантів. Як склалося, так склалося, це задачка на логіку, і саме так її слід розв’язати.