Чтение онлайн

Вайс помітив підкреслену шанобливість усіх гостей до цієї дівчини. Навіть її мати, ця владна жінка, запобігала перед нею. А та сприймала все як належне.

Тим часом подали десерт. Вайс знову опинився поруч з Ангелікою.

— Як вам подобається Ліцманштадт? — недбало спитала Ангеліка, немовби тільки зараз помітивши свого сусіда.

— Якщо вам він подобається, я ладен згодитися, що це чудове місто.

— А він мені не подобається.

— Тоді — й мені теж.

Ангеліка звела брови:

— У вас немає своєї думки?

Йоганн, сміливо дивлячись в обличчя Ангеліці, сказав:

— Мені здається, фрейлейн, що ви звикли до того, щоб у вас у домі всі поділяли вашу думку.

— Ви так про мене думаєте?

— Мені так здалося.

— Ви, певне, з тих, хто гадає, що жінка повинна тільки акомпанувати голосові чоловіка.

— Але ви не з таких.

— Так, ваша правда. Я навіть сама перед собою не люблю визнавати свої помилки.

— Бісмарк твердив: «Дурні кажуть, що вони вчаться на власному досвіді, я вважаю за краще вчитися на досвіді інших».

— Бачу, ви начитаний!

Вайс знизав плечима:

— Книги — добрі порадники. Та навіть тисяча порад не замінює тисячі пфенігів.

— Слушна думка. Вам подобається в нас?

— Я б міг сказати, що найбільше мені тут подобаєтесь ви. Але я цього не скажу.

— Чому?

— Ви виявили мені гостинність, і я маю бути вдячний за це фрау Дітмар. Очевидно, вона вам казала про мене й просила про щось для мене.

— Можливо.

— Отож коли б я вам сказав, що ви тут мені наймиліша, ви подумали б, що я лицемір.

— А ви, виявляється, досить прямодушна людина.

— Я радий, коли ви це зрозуміли.

— Ви гадали, я здатна таке оцінити?

— Саме на це я й сподівався.

— Але ж ви бачите мене вперше — звідки оця впевненість?

— Інтуїція, — сказав Йоганн.

— А що, коли ви помиляєтесь?

Йоганн розвів руками:

— В такому разі, якщо в мене будуть коли-небудь діти, тато в них — шофер. Тільки й того.

— А вам хотілося б, щоб їхній батько був генералом?

— Як накажете, фрейлейн, — пожартував Вайс.

— Гаразд, — сказала Ангеліка, — ми про це ще поговоримо. — Потім через кілька хвилин мовила серйозно: — Одвертість за одвертість. Я дуже поважаю фрау Дітмар. Є обставини, які змусили б мене виконати її прохання про вас. Ви про них знаєте?

Вайс повагався, потім одважився: адже фрау Дітмар не приховувала це.

— Вас любить Фрідріх?

— Тепер? Не думаю. Але фрау Дітмар я люблю, як другу матір.

— Вибачте, — сказав Вайс, — але мені не хотілося б використовувати…

— Мовчіть! — звеліла Ангеліка. — Словом, я, звичайно, виконала її прохання. І ось, бачите, навіть не знаючи вас, дозволила запросити до себе в дім. Однак тепер я про це не жалкую. Мені так набридли оці, що нахабно пнуться вгору..:

— Але я б теж хотів якось краще влаштуватися, — сказав Вайс.

— Влаштуватись… — зневажливо повторила Ангеліка. — Саме влаштуватися. — Нахиляючись до Вайса, дивлячись на нього широко відкритими очима, зіниці яких звузилися в чорні вугільні тверді цятки, вона спитала глухо: — Ви думаєте, Фрідріх — людина, в якої розвинена воля до влади? Дурниці. Я думаю, він поліз у наці тільки заради того, щоб рятувати своїх учених стариганів, витурених з університету. По-моєму, Фрідріх — раб науки, людина, яка зіпсувала собі майбутнє.

— А ви? — спитав Вайс.

Ангеліка відкинулась на стільці, сказала твердо:

— Хоч я не така вродлива, як Єва Браун, я хочу і буду йти по головах до своєї мсти.

— Та й фюрер сказав, що він звільняє нас од химери совісті, — нагадав Йоганн.

— Так, звичайно, — машинально згодилася Ангеліка. Додала насмішкувато: — Але я дівчина, і ви можете впливати на мене менш небезпечним способом, — дайте яблуко!

— Ви справді така рішуча, як ви про себе кажете?

Ангеліка опустила повіки.

— Ні, не завжди. Але завжди переконую себе, що треба бути рішучою в усьому.

Коли гості встали з-за столу і повмощувалися в крісла з чашечками кави в руках, Ангеліка повела Вайса на кухню й тут почала турботливо пригощати його: поклала на його тарілку кілька шматків струделя, а каву налила у великий фаянсовий кухоль, а не в малесеньку чашечку, що були подані гостям.

Вайс повів мову про шоферів гаража. Казав про грубі звички цих людей. Нарікав, що із заздрощів до нього — адже він не просто шофер, а шофер-механік — його зняли з легкової машини, посадили на вантажну. І краще фронт, краще загинути з честю, ніж таке життя серед заздрісних, невихованих людей, здатних на будь-яку підлість, аби їх не відчислили в стройову частину.

Ангеліка уважно слухала, і з тих запитань, які вона ставила, можна було судити, що Йоганн, безперечно, піднявся в думці фрейлейн Бюхер, котра неспроста з таким зацікавленим виглядом розпитує про подробиці його біографії. Чи треба казати, що Йоганнові відповіді цілком збігалися з анкетами, які йому довелося заповнювати.

Завдання Центру шукати будь-яких можливостей для спілкування із співробітниками абверу, знайти собі місце в його системі Йоганн поки що не міг виконати. Мало того, йому загрожувало відчислення в стройову частину, що, по суті, межувало з провалом. І якщо навіть він зуміє з часом втекти із стройової частини, його шукатимуть як дезертира, і він буде непридатний для тієї роботи, на яку націлений. Виходить, уся його підготовка — складна, довготерпелива — виявиться марною, загинуть надії, які на нього покладалися. Але зараз відкривалась принадна можливість.

Ангеліка спитала, чи є в нього друзі. Вайс сказав сумно:

— Був у мене справжній друг — Генріх Шварцкопф, але він тепер у Берліні живе, в свого дядька — штурмбанфюрера Віллі Шварцкопфа. — І додав обережно: — Коли б Генріх був тут, мені жилося б не так важко. До речі, Віллі Шварцкопф вже раз потурбувався про мене: за його рекомендацією мене взяли в гараж.

— І він знову міг би дати вам рекомендацію? — поцікавилася Ангеліка.

— Не знаю… Можливо, й дав би, — з деяким сумнівом сказав Йоганн. — Адже я людина маленька. Та коли Генріх про мене нагадає, думаю, штурмбанфюрер не відмовить йому.