Чтение онлайн

— Російські військовополонені, — це ж на їхньому обов'язку було прибирати після залпів усі сліди техніки, — навмисне залишили ці «лижі». Того дня була злива, і охорона не перевірила, і всіх їх, хто залишився живий після бомбування, потім повісили, — сказав Фрідріх, зухвало дивлячись у вічі Йоганнові. — З точки зору росіян, то був подвиг.

Йоганн, у свою чергу, пильно подивився на нього.

— Ну, що ж, мабуть, це так і є.

Після цих слів Фрідріх остаточно осмілів і розповів Йоганнові про свою роботу в Пенемюнде. Наприкінці він сказав замислено:

— По суті, ми вбивці. Наші літаючі снаряди призначалися для того, щоб знищувати населення, а не армії противника. — Подивився на свої обрубки, пробурмотів: — Аж тоді, коли моя голова опинилась ближче до землі, я став думати, що земля — це не літаюча в космосі велетенська могила всіх попередніх поколінь людства, загиблих у війнах, а зоряна колиска поколінь, які прийдуть після нас і навічно скажуть війні своє «ні!».

— Чому ж після нас? — спитав Йоганн. — Сподіваюсь, що це станеться не в такі далекі часи.

— Ви мрійник, — усміхнувся самими губами Фрідріх.

Фольксштурмистам не вистачало армійського обмундирування, їх обряджали у старі формені куртки листонош, залізничників, кондукторів метро і трамваїв, мундири дрібних міністерських урядовців, здані колись у фонд зимової допомоги. Загони фолькештурму маршували вулицями у калошах. То був марш обшарпаних примар, які наче знущалися з колишньої могутності Третьої імперії.

І Геббельс, посилаючи їх на смерть, вищав з усіх радіорупорів:

«Німецький мрійник повинен прокинутись від своєї сплячки, якщо він не хоче разом із своєю свободою втратити також і своє життя».

Есесівці з вівчарками конвоювали, як в'язнів, колони фольксштурму до залізничних ешелонів.

А Геббельс волав з радіорупорів, встановлених на руїнах вокзалів:

«Чотирнадцятилітній хлопчик з бронебійною рушницею, який підстерігає ворога і чинить йому опір, сьогодні цінніший для нації, ніж десяток «мудреців», які детально намагаються довести, що наші шанси впали до нуля».

Гестапівці виловлювали таких «мудреців» і вішали на першому ж ліхтарному стовпі, хоч би хто вони були, хоч би й інваліди війни, які на собі зазнали всю невідпорну силу ударів наступаючої Радянської Армії.

«Нас чекає година кінцевого тріумфу, — горлав Геббельс. — Цієї години ми домагаємось ціною сліз і крові. Однак вона винагородить нас за жертви, які ми принесли… Кінець цієї війни вирішиться тільки за секунду до дванадцятої».

«Мільйони німців будуть вести партизанську війну», — тоном судді, який урочисто оголошує смертний вирок, сповіщали радіорупори. Передачі він знаменитий берлінський радіодиктор Гегенхельм, і ніде було сховатися від його оксамитного голосу:

«Кожен з нас, умираючи, старатиметься забрати з собою в могилу п'ятеро чи десятеро ворогів…»

Гегенхельм мав жіночу зовнішність і мужній голос. Він був свого часу коханцем Рема. Після страти Рема його заслали в концентраційний табір, але не чоловічий, а жіночий, щоб цим посилити міру покарання.

Згадали про Гегенхельма тоді, коли знадобився його голос, — він звучав лунко, немов з каналізаційного колодязя. Своїм загробним баритоном він благословляв на смерть старих і юнців, що йшли в колонах фольксштурму.

З тонучого судна Третьої імперії кидали в пучину війни людей, як скидали в давні часи з трюму рабів, якщо кораблі переслідував флот країни, що бореться з работорговцями.

То були конвульсії Третьої імперії. Фашизм ставив під рушницю тих німців, які через старість або через молодість не могли поповнити поріділі ряди вермахту: загони фольксштурму були занадто крихкою затичкою для відступаючих армій. І, гинучи, ці немічні старі люди і неоперені юнаки не знали, що фюрер скаже про них з ненавистю і зневагою: «Якщо німецький народ виявився таким боязким і хирявим, то він не заслуговує нічого іншого, крім ганебної загибелі… Немає потреби в тому, щоб звертати увагу на збереження елементарних основ життя народу. Навпаки, найкраще ці основи знищити».

Система протиповітряної оборони була практично усунена: загони авіації, зенітної артилерії і служби нагляду відправляли на Східний фронт. І «літаючі фортеці» американців, «Галіфакси» й «Ланкастери» англійців майже безперешкодно звалювали на міста Німеччини свій смертоносний вантаж. Рятувальні загони й пожарників послали на Східний фронт ще раніше.

Проїжджаючи розбомбованими вулицями Берліна, Йоганн знов і знов бачив, як радянські військовополонені, працюючи в диму та полум'ї, виносять дітей, жінок, старих людей з-під кам'яних руїн.

Чорні від кіптю, здавалось, обвуглені, ці люди дбайливо, як найбільшу на землі коштовність, виносили на руках поранених і ударених під час обвалів дітей. І діти не хотіли розжимати рученят, що обіймали худі шиї своїх рятівників, наче не було у них тепер на світі нікого ближчого, наче тільки ці люди могли захистити їх від жаху та страждань.

Зупинивши одного разу машину біля напівобваленого будинку, Йоганн побачив ридаючу жінку; у неї обпалене волосся обсипалося з голови, як попіл. Вона простягла до полонених обпечені руки і осудливо кричала:

— Коли ж ваша армія прийде? Коли? Боже, хоч би скоріше!

І один з полонених заспокоював німецькою мовою:

— Та прийдуть, скоро вже… — Озирнувся на своїх, сказав по-російськи — Чули? Виходить, ми ж і винні…

— Я не розумію! — вигукнула жінка. Полонений попросив по-німецьки:

— Не треба кричати, фрау, ви ж бачите, чим ми зайняті.

Жінка крізь ридання промовила:

— Чому ви рятуєте нас?

— Ви люди, і ми люди! — сказав військовополонений.

— А потім нас усіх в Сибір?