Пульс безконечності
Шрифт:
— Якщо тут чиясь монополія, то нам пора тікати звідси, — сказав якось Рей під час однієї з нарад на кораблі. — Сидимо, як в’язні, роботи ніякої, а планета вже кимось окупована…
Хоч і неприємно було, нічого не розгадавши, відступатися, але на цій думці сходилися всі. Хтось невидимий і могутній встановив над планетою свій протекторат і цілеспрямовано викачував з багатих її надр коштовний метал за допомогою роботів. Було вирішено готуватися до старту.
Збиралися, немов після поразки.
— Все готово? — нарешті запитав Данилін, всівшись за командний пульт.
Астронавти почергово підтвердили готовність до зльоту. Данилін глянув на Жерара Лафая, що займав другий пульт. Той кивнув. Данилін повернув тумблер пускового пристрою. ПП мовчав. Він насупив брови і вимкнув тумблер. Почекавши, повернув його знову. Система не спрацьовувала.
— Що трапилося, Кириле? — з тривогою дивився на нього Лафай.
— Не запускається…
Данилін відкрив блок пускового пристрою і уважно перевірив усі вузли. Дефекту ніякого не було.
“Нічого не розумію”, — він аж спітнів. Пройшовся поглядом по всіх приладах і датчиках. З ними діялося щось нечуване. На екранах шалено металися ламані синусоїди.
— Жерар, перевір частоту режимів.
Другий астропілот витяг із одного з гнізд на пульті блискучий циліндрик і натиснув на кнопку, після чого почувся застережливий писк і з’явився напис: “Силове поле”.
— Звідки воно таке потужне?! — вигукнув Лафай. Всіма способами намагалися позбутися поля, однак нічого не добилися. Прилади на кораблі й далі не слухались астронавтів. Це почало викликати паніку.
— Може, спробуємо аварійний пуск? — тихо запропонував Лафай.
— Давай! — без вагання згодився Данилін.
Але аварійний пусковий пристрій теж не спрацював. На першому і другому ПП було сконцентроване загадкове енергополе, яке їх повністю паралізувало.
Цілий день проморочилися астронавти, шукаючи виходу, але запуск здійснити так і не змогли. Вони ледве трималися на ногах від утоми.
Після тривожного перепочинку зранку Данилін і Лафай знову спробували запустити двигун, але повторилася вчорашня історія. Корабель не корився своїм господарям.
Тепер всіх охопив справжній відчай.
— …Це вони, вони, — шептав, стискаючи кулаки, Лафай. — Вони нас не випустять… Вони вб’ють нас, це вже ясно!..
— Замовкни! — сердито крикнув на нього Данилін. — Ще нічого не сталося, ми всі живі. І поки мислимо і рухаємося, будемо боротися, шукати виходу!..
Та виходу не було.
Яке безглуздя гинути в такій, здавалось, зовсім не критичній ситуації, сидячи в полоні якоїсь невидимої, неконкретної сили. І де він, цей всемогутній спрут, що розорює планету, орудуючи такими велетнями-роботами, що скував їхній міжзоряний корабель?.. Від безсилля мозок був спроможний лише констатувати безвихідь ситуації. Хтось явно прирікав їх тут на смерть, очевидно, не бажаючи мати живих свідків. Цей хтось, напевно, дуже жадібний і жорстокий…
— Що це?! — на крик зірвався невпізнаний голос Касаша.
Астронавти здригнулися, попіднімали голови і завмерли.
Пронизавши скло оглядової панелі, всередині корабля рухався тоненький голубий промінь. Він виходив невідомо звідки, починався десь далеко, в просторі, а його жало повзло повільно, ніби обмацуючи на своєму шляху всі предмети. Пробившись у пультовий відсік, промінь почав вигинатися, нишпорити скрізь, ніби щось шукаючи.
Сповненими жаху очима астронавти стежили за цією цівочкою світла. Вони були наче прикуті до місць, загіпнотизовані цим неприродним променем.
Нарешті кінець променя дійшов до дверцят шафи, де висів скафандр Рея Берилі, і зупинився.
Астронавти поступово почали освоюватися.
— Вони подають нам знак, — пошепки мовив Шрівастава.
— Який? Чого вони хочуть?
— Хоч би натякнули якось…
— Дивіться!
Промінь почав пульсувати. Не зрушуючи з місця, він то яскраво засвічувався, то майже гас. Так тривало з хвилину, після чого він завмер.
— Вони нам сигналять…
Раптом Рей Берилі підняв руку і різко випростався:
— Я зрозумів! Я все зрозумів!
Обережно ступаючи, ніби балансуючи на канаті, і не відриваючи очей від променя, він поволі наблизився до своєї шафи, відкрив її і засунув руку в задню кишеню скафандра. Коли він повернувся, то всі побачили в його руці шматок золота завбільшки з куряче яйце.
— Де ти його взяв? — глухо запитав Данилін.
— Там…
— Навіщо?
Берилі не відповів. Він тільки посміхнувся і пішов до люка викидної лінії.
— Мабуть, їм стало шкода навіть цього шматочка металу, — пробурмотів Берилі і, поклавши золотий уламок у люк, натиснув на кнопку.
Вмить блискучий камінець вилетів метрів за сто від корабля і впав на жовто-коричневу рівнину. Промінь тричі мигнув і зник.
…Коли через півгодини Данилін повернув тумблер пускового пристрою, корабель здригнувся і по його корпусу пробігла легка вібрація…
Двійник
Янсіп недолюблював медиків. Але відтоді, як над планетою зависла ця страшна загадкова пандемія і для боротьби з нею було підключено всі центри, йому тепер часто доводилося мати справу з представниками медицини. Ї все ж одного з них він по-справжньому поважав. Це був Арксі, — друг дитинства. З дитячих літ Арксі відзначався неабиякими здібностями і, напевне, міг би досягти успіху в будь-якій галузі, та. образ медицину, яка багатьом, коли майже всі хвороби зникли, здавалася безперспективною. Однак, ставши медиком, Арксі зумів і тут виявити свій талант. Дуже скоро його було призначено помічником голови медичного центру планети, і він міг би спокійно заглибитися у вивчення бактерій, яких астронавти спеціально привозили з далеких систем, коли б не… Янсіп не міг зрозуміти, чому такий дійовий потенціал, що успішно розв’язував проблеми захворювань на дружніх планетах, не може справитися з якимсь там головним болем у себе вдома. Черяз це навіть взаємини з Арксі дещо охололи…
Зранку в Янсіпа розколювалась голова, та згодом біль вщух. Почуваючи млосну нудоту, яка завжди наступала після такого приступу, він все ж поїхав до Арксі. Відверто кажучи, йому зовсім не хотілося їхати до товариша, та дуже вже той наполягав на зустрічі.
Блакитне небо радувало своєю свіжістю і вселяло бадьорість. Проте цього вистачало ненадовго. Коли зійде третє сонце, все стане інакшим. Янсіпа не раз дивувала та витривалість, яку повинні були мати предки, щоб вижити у такій спеці без термогасників. Подекуди на небі почала з’являтися жовта паволока.