Пульс безконечності
Шрифт:
— Вчора? — Берилі довго розмірковував, ніби згадував про щось давнє і далеке. — Вчора… ні. Вчора його не було зовсім!
Данилін серйозно замислився.
— Невже, — по спині пробіг неприємний холодок, — невже тут господарюють розумні істоти?
Троє астронавтів з тривогою почали озиратися довкола. Але навкруги були тільки гори, плато, небо і… гірка золотого каміння.
Шоломофони розривалися. Ті, хто залишився на кораблі і на резервному всюдиході, вимагали негайно пояснити, що це за купа жовтого металу, яку вони бачили на своїх екранах.
Аж раптом Данилін помітив, що Шрівастава нервово посмикує плечима.
— Мохандас?! — звернувся він до індійця.
— Друзі, мені щось недобре, — пробурмотів той. — У мене з’явилося неприємне передчуття чогось…
“Пора на корабель, — промайнуло в голові Даниліна. — Чортзна-що діється”.
Він уже розкрив було рота, щоб наказати повертатись, та так і завмер на місці. Те, що він побачив, не вкладалося ні в які рамки реального.
Із розщелини повільно виростала, наче спливаючи на поверхню, якась істота. Спочатку з’явилася кудлата голова з двома темними плямами-очима. Замість звичних для людини рота й носа вона мала якісь знаки з овальних вигадливих ліній. Далі виплив тулуб, велетенський, могутній, весь вкритий шерстю, з довгими руками, в яких щось поблискувало. Нарешті істота вилізла на поверхню цілком. Побачивши потвору, астронавти мимоволі сахнулися від жаху: просто на них прямував гігант кількаметрового зросту, людина — не людина, мавиа — не мавпа, хоч він дуже нагадував доісторичних приматів, тільки набагато збільшених.
Рей вихопив променемет. Все його тіло тремтіло. Шрівастава, швидко відступаючи назад, махав руками і закричав охриплим від хвилювання голосом:
— Втікайте! Кириле, Рей! Втікайте! йому вторили з корабля:
— Рятуйтесь! Швидше в корабель!
Данилін теж, конвульсивно стиснувши в руках променемет, прокричав:
— Відступаємо до всюдихода! Всі! Стріляти лише в крайньому випадку!
Гігант і далі неквапно рухався, не звертаючи уваги ні на людей, що в паніці кинулися втікати, ні на машину, що темніла збоку. Він різко, з деякими затримками, переставляв могутні ножиська. Підійшовши до гірки золота, гігант зупинився, глянув у бік всюдихода, в який уже вскочили астронавти, і поклав зверху на гірку ще один шматок блискучого металу, що приніс у руках. Потім він так само неквапно повернувся і закрокував назад до печери, ступнув у неї, сховався по коліна, далі по пояс і врешті зовсім зник…
— Ну, що ви про все це скажете? — запитав Данилін, трохи віддихавшись і опам’ятавшись після побаченого і пережитого. Всі вісім членів екіпажу зібралися в куполі корабля. — Примати добувають з надр планети золото. Незбагненно! Неймовірно!
— Чому “примати”? Ми ж бачили тільки одного.
— Я переконаний, Рей, що їх там багато. Інакше як ще можна пояснити весь той гул?
Астронавти були вкрай збуджені. Ще з космосу планету було прозондовано на предмет виявлення біологічних ознак, і аналіз дав цілком негативну відповідь: на планеті нема життя взагалі, не кажучи вже про наявність високоорганізованих тварин. І раптом — людиноподібні гіганти, які добувають коштовні метали. Що все це означає?
— Недаремно мене весь час щось мучило, — озвався Шрівастава. — Тільки… яка ж тут логіка? — він завагався і змовк. Його погляд блукав десь далеко в горах.
— Говори ж далі, Мохандас, — нетерпеливо сказав Лафай.
— Бачите… прилади показали відсутність живих організмів, а я реагую на живе. Виходить, помиляюся або я, або прилади. Проте ми знаємо, що наші прилади бездоганно надійні, так, в усякому разі, гарантують їхні творці. З другого боку — всі ми бачили на власні очі цих чудовиськ, вони рухались, отже, вони живі. Виходить, і я, і всі ми теж не помиляємося. Що ж це врешті таке? Тупик, — відповів сам собі Шрівастава.
— По-твоєму, біозондування було неправильним? — спалахнув Іштван Касаш. — А я певен, що датчики показують точно!
— Не гарячкуй, Іштване. Адже ніхто нікого не звинувачує, — втрутився Данилін.
Тут він поглянув на Сайка, який стояв на самому краю панорамного відеосектора і мовчки розглядав бурий ландшафт планети.
— Чому ти мовчиш, Юро? Яка твоя думка про все це? — звернувся до нього Данилін.
— Я думаю ось про що, — повернувся Сайко до товаришів. — Вас не дивує сам факт існування тут приматів?
— Мама міа! А про що ж ми тут балакаємо цілих дві години?! — майже у відчаї сплеснув руками Рінальді.
— Почекай, Чезаре. Мені здається, Мохандаса тривожать не ці мохнаті істоти… Позбавлена життя планета, жодних ознак рослинності: ні дерев, ні кущів, ні трави, навіть моху нема. Ні тварин, ні птахів… Мікроорганізмів — і тих немає. Та й цілком зрозуміло, адже на планеті зовсім відсутня вода. А що ж ми бачимо? Голу поверхню, пісок, каміння, гори і… живих людиноподібних істот. Де ж тут логіка? Чим вони мусять харчуватися? І крім усього цього, оброслі шерстю істоти, тобто напівтварини, відкривають рудник і добувають із штолень золото?! Цікава картина.
— Правильно! Як же ми відразу не здогадалися? — вигукнув Сіглер. — Отже, ти думаєш, що вони…
— Я не думаю, а майже певен, що це ніякі не примати, а звичайнісінькі роботи, які зовні дуже скидаються на наших приматів.
Вражені новою думкою, астронавти притихли.
— Безперечно, роботи! — прозрів Шрівастава. — Згадайте, як іде… Живі так не ходять…
Всі принишкли: в повітрі зависло неминуче логічне питання, задати яке не зважувався ніхто. Бо й відповіді на нього теж не було. В поглядах астронавтів приховалися непевність і навіть страх перед невідомістю.
“Чиї ж… роботи”?
Запитання знову повисло в повітрі.
Наступний день минув у виснажливих пошуках істини. Та чи можна зрозуміти чужий світ, коли все таке недоступне для стороннього ока і суворо кимось оберігається? Про існування цього когось сумніву не було. Але ж де він цей хтось? І хто він? Становище дедалі ускладнювалося. Щохвилини чекали якихось несподіванок. З корабля вирішили поки що не виходити. За роботами стежили за допомогою теледатчиків. Мохнаті механічні чудовиська один за одним безперервно виносили з печер шматки золота і складали на купу. Коли купа вивершувалася, вона… зникала. Коли, куди, прилади не фіксували цієї операції, а оком розгледіти нічого не вдавалося, бо відбувалося це вночі.