Чтение онлайн

— Мавпича! — в безсилому шаленстві вигукнула міс Феллоуз.

— Так його звуть журналісти, — пояснив Госкінз.

З’явився один із супутників Госкінза і заходився просилювати нейлонову линву крізь вушка на горішній частині стіни.

Міс Феллоуз пригадала линву, за яку смикнув Госкінз перед кімнатою, де так давно колись лежав зразок мінералу професора Адемевського.

— Ні! — верескнула вона.

Але Госкінз опустив Тіммі на підлогу й лагідно зняв з нього пальтечко.

— Почекай тут, Тіммі. Нічого з тобою не станеться. Ми лише на хвилину вийдемо звідси. Добре?

Тіммі, зблідлий і мовчазний, лише кивнув головою.

Госкінз, підштовхуючи міс Феллоуз перед собою, вивів її з лялькового будиночка. Якийсь час міс Феллоуз була неспроможна чинити опір. Ніби крізь каламуть зауважила вона ручну тягу, припасовану зовні лялькового будиночка.

— Даруйте, міс Феллоуз, мені слід було вберегти вас від цього. Тож це мало відбутися вночі, щоб ви довідалися, коли буде вже по всьому.

— А все через те, що зробили боляче вашому синові, — втомлено прошепотіла вона. — Через те, що він шалено цькував ту бідолашну дитину й довів її до бійки.

— Ні! Повірте мені! Я розумію сьогоднішній інцидент і знаю, що винен Джеррі. Але та історія вже просочилася назовні. Ще б пак, така урочистість, кругом представники преси. Я не можу дозволити пліток про недбальство та про диких неандертальців, щоб ложкою дьогтю було перекреслено успіх «Проекту „Середньовіччя“». Так чи інакше, Тіммі незабаром мав піти. Так само він може піти й тепер, щоб залишити любителям сенсацій якнайменше зачіпок для розпатякування.

— Це ж не те саме, що перемістити мінерал. Ви збираєтесь вбити людину.

— Не вбити. На цьому ніхто не зіграє. Просто неандертальський хлопець повертається в неандертальський світ. Він перестане бути в’язнем і чужинцем. Він знайде свою долю у вільному житті.

— Яку долю? Йому лише сім років, він звик, щоб про нього піклувалися, щоб його одягали, годували й боронили. Він буде самотнім. Його племені там, де воно було чотири роки тому, може не виявитися. А коли б він і знайшов плем’я, то його не впізнають. Йому доведеться самому дбати про себе. Звідки він знатиме як?

Госкінз у безнадії похитав головою.

— Господи, міс Феллоуз, ви гадаєте, що ми про це не думали? Ви гадаєте, ми перенесли б у сучасність дитину, якби це не було нашою першою вдалою фіксацією людини або людиноподібної істоти, і не наважились би відмовитися від неї та знайти щось натомість? Як ви вважаєте, чому ми так довго тримали Тіммі, як не через нашу нехіть відпровадити дитину назад у минуле? Просто, — в голосі його лунала розпачлива рішучість, — ми не можемо зволікати. Тіммі став на заваді розвиткові! Тіммі — джерело можливої негативної реклами, а ми на порозі великих звершень, і, вибачте, міс Феллоуз, але ми не можемо дозволити Тіммі стояти нам на заваді. Не можемо. Дуже мені шкода, міс Феллоуз.

— Добре, — пригнічено мовила міс Феллоуз, — дозвольте мені попрощатися. Дайте мені п’ять хвилин на прощання. Вділіть мені цю крихту!

Госкінз завагався.

— Йдіть.

Тіммі побіг до неї. Востаннє він біг до неї, і востаннє вона пригорнула його. Якусь мить вона нестямно стискала його в обіймах. Потім ногою підсунула до стіни стілець і сіла.

— Не бійся, Тіммі!

— Я не боюся, коли ви тут, міс Феллоуз. Той чоловік на мене сердитий? Той — надворі?

— Ні, не сердитий. Він просто нас не розуміє. Тіммі… а ти знаєш, що таке мама?

— Як мама у Джеррі?

— Він розповідав тобі про свою маму?

— Деколи. Я гадаю, що мама — це леді, яка турбується про тебе і яка дуже лагідна до тебе і яка робить тобі добре.

— Правильно. Ти хотів би колись мати маму, Тіммі?

Тіммі відхилив свою голову так, щоб бачити її обличчя. Повільним рухом він приклав долоню до її щоки, до волосся й погладив так, як давно-давно колись вона сама гладила його.

— Хіба ви не моя мама?

— Ох, Тіммі!

— Я знав, що вас звати міс Феллоуз, але… але я про себе називав вас мамою. Так можна?

— Так. Так. Можна. І я тебе більше не покину, і ніхто тебе не скривдить. Я буду з тобою й піклуватимусь про тебе. Назви мене мамою, щоб я почула.

— Мама, — задоволено мовив Тіммі й притулився щокою до її щоки.

Вона, все ще тримаючи його на руках, підвелася, стала на стілець. За стіною будиночка раптом зчинився галас, але вона не чула. Вільною рукою взялася за линву, що проходила між двома вушками, й повисла на ній усією вагою.

"Стасіс" проколовся, і кімната спорожніла.