Чтение онлайн

– Ну як він тобі?

– Звичайний чоловік.

– Ну не скажи! Він старший за нас, але який! З таким і на край світу не страшно, – зітхнула Кіра.

– Не будь дурепою. На краю світу може бути бездонна прірва, – задумливо сказала Вероніка.

– Недобре вийшло. Прийшли на річку разом, а втекли, як дві дикунки. Що він про нас подумає?

– А мені плювати на його думку! – скрикнула Вероніка. – Не подобається, то нехай спілкується з міськими! Вони не дикунки. Вони красиві, вони легкодоступні, вони розумні!

Вероніка різким рухом зірвала з голови вінок, жбурнула його вбік.

– Кіро, ну що ти плетешся, як сонна муха?! – різко мовила Вероніка.

– Я тебе не впізнаю, – сказала Кіра. – Чого ти злишся? Захар тебе роздраконив, а я до чого?

– Та йди ти зі своїм Захаром знаєш куди?

– Я піду зараз додому, – стримуючи себе, сказала Кіра. – А ти йди куди хочеш, але до мене більше не приходь.

– Дуже треба! – крикнула Вероніка і втекла. Вона навіть не помітила, що в очах подруги від незаслуженої образи заблищали сльози. Бувало, звичайно, що вони сварилися, але то були дрібні перепалки, про які відразу забували, а тут…

Зустріч із Захаром перевернула все в душі Вероніки. Цілий день вона відчувала напад душевного збудження. То бігла на город і люто висмикувала дрібні бур’яни, які густим зеленим килимом полізли по грядках після недавніх дощів, то поверталася в будинок і лежала нерухомо, дивлячись у стелю. Думки про Захара були як мара, вони внесли сум’яття в її розмірене життя. Хотіла скинути їх із себе, як липке павутиння, і водночас знемагала від непереборного бажання побачити його знову.

Вероніка взялася варити борщ зі щавлем. Бульйон уже був готовий, з алюмінієвої каструлі піднімався пар і розпливався приємний запах, а Вероніка сиділа з картоплиною в руці, завмерши, як статуя. Захар запросив її на побачення. Чому не Кіру, не іншу дівчину, а саме її? Дуже хотілося з ним зустрітися, поспілкуватися, вслухатися в низький тембр його голосу і знову відчути запах справжнього чоловіка. Але чому він призначив побачення не в клубі, як зазвичай усі роблять у селі, а біля річки? Там тихо й безлюдно. Чи не заподіє він їй зла? Адже вона ніколи не спілкувалася з хлопцями, старшими за себе, і до того ж малознайомими. Звичайно, Захар не красень, але в ньому було щось п’янке, таке, від чого паморочилася голова. Вероніку тягнуло до нього, але щось і стримувало. Дівчина вже пошкодувала, що розлютилася й образила подругу. Кіра була надійною й доброю, вона могла дати пораду, але не зараз. А що, як він пожартував і не прийде? Як тоді Вероніка виглядатиме в очах подруги? Ні! Якщо треба приймати рішення, то тільки самій.

– Вода вся википіла, – голос матері вивів Вероніку із задуми.

– Що?! – Дівчина підскочила і впустила з рук картоплину.

– Та що з тобою? Цілий день ходиш як не своя.

– Усе нормально, мамо, усе добре. – Вероніка натягнуто всміхнулася. – Зараз я все зроблю.

– Іди відпочинь. – Мати пильно подивилася на дочку. – Я сама приготую.

Вероніці здавалося, що день тягнеться нескінченно. Іноді так бувало, коли в школі були нецікаві уроки, але тоді довгий день скорочувався за рахунок веселих перерв, розчинявся в жартах друзів. Але зараз дівчина була одна, вечір уже наближався, а вона сама наразі не знала, чи варто їй іти на побачення, чи ні. Рішення прийшло в останній момент. Була за чверть десята вечора, коли Вероніка швидко взула босоніжки й тихенько, щоб не турбувати матір, вислизнула з хати.

Дівчина майже бігла знайомою стежиною. Вона часто оглядалася, немов когось боялася. Незабаром від річки потягло вологою і прохолодою. Вероніка задивилася на темні кострубаті гілки-руки старих верб, які вишикувалися в ряд, неначе вічні вартові річки. Стежка під ногами дівчини плавно розчинилася, переходячи в килим соковитої трави. Пахло береговою м’ятою, росяною конюшиною та ромашкою. Майже мертву тишу порушувало тріскотіння коників у траві. Вероніка зупинилася, віддихалася, прислухалася. Тріщало щось іще. Вона зробила кілька обережних кроків уперед і побачила на березі вогнище. Дим від нього не йшов тонкою цівкою вгору, а розсіювався над річкою, змішавшись із сивим туманом, який пеленою завис над притихлою водою. Біля вогнища навпочіпки сидів Захар. Він помітив Вероніку й помахав їй рукою. Тепер повертатися додому було нерозумно й навіть безглуздо, і Вероніка пішла до багаття.

– Добрий вечір, – сказала вона.

– Добрий, добрий, – усміхнувся Захар. – А я тут м’ясо для шашликів намаринував. Будемо смажити?

– Якщо намаринував, то будемо, – відповіла дівчина.

– Умієш шашлики готувати?

– Ні.

– Ну і правильно! Шашлики мають готувати чоловіки. Не жіноча це справа, – сказав Захар і взявся діставати зі скляної банки шматочки м’яса. Вправними рухами він нанизав їх на шампури, які примостив на заздалегідь приготовані рогачі з палиць.

Вероніка з подивом для себе відзначила, що їй зовсім не страшно бути наодинці з цією людиною. Вони розговорилися. Захар розповів, що викупив будівлю колишнього садочка під швейне виробництво.

– Тут, у вашому селі, буде кооператив із пошиття джинсового одягу, – пояснив він. – За два тижні зробимо ремонт, потім завеземо обладнання, тканини, наберемо штат – і буде такий собі міні-завод.

– А де ти стільки швачок набереш? У нашому селі тільки тітка Дуся добре шиє.

Захар розсміявся.

– Знайдемо і навчимо!

Вероніка їла шашлик вдруге в житті. Уперше було тоді, коли вони з Кірою взяли кілька шматочків солоної свинини з банки, вимочили та засмажили на палицях у дворі. Але те, що приготував Захар, було чимось незвичайним.

Вони поїли м’ясо, забруднилися й побігли до річки вмиватися й мити руки. Вероніка залишила босоніжки на піску й пішла по воді. Приємна прохолода лоскотала їй ноги. Захар ішов поруч. Раптом він зупинився.

– Стій! Не ворушись! – сказав таємничо, і Вероніка завмерла на місці. Він склав долоні човником, опустив їх у воду.

– Дивись, що в мене в руках, – мовив майже пошепки.

Вероніка побачила, як у його долонях гойдається відображення яскравої зірочки.

– Ой! Яке диво! – захоплено сказала вона. – Дай мені потримати!

– Тримай! Я тобі її дарую!

Вероніка піднесла свої руки під його, і блискуче відображення заграло в її долонях.

– Тобі ніхто не дарував зірок? – запитав він.

– Ні.

– Це тобі мій перший подарунок.

– І як же я заберу його додому?

– Облиш. – Захар ніжно взяв її руки у свої. – Я тобі ще подарую.

Вероніка стояла перед ним і дивилася вже без страху й переляку. Вони потягнулися одне до одного, і його губи торкнулися її гарячих губ. Почуття тихої радості теплою хвилею розлилося дівочим тілом. Другий поцілунок був іще полум’янішим і гарячішим. Вони цілувалися, стоячи по коліна у воді. Вероніка вся віддалася п’янкому зачаруванню й не протестувала, коли його сильні руки ніжно погладили шию, опустилися нижче, пройшлися по грудях. Здавалося, вона вже в нереальному, казковому, незвіданому світі, де є тільки двоє: вона і Захар…