Печера
Шрифт:
Цікаво, дівчисько проговориться?
Цікаво, чи в психіатричної служби є канали, по яких можна відстежувати отакі-от… зустрічі?
Цікаво…
Він похопився й глянув на годинник: до вистави лишалося сорок хвилин.
Він спустився до службового входу в ту саму мить, коли Клора Кобець, молода героїня сьогоднішніх «Білок», закінчила галантну бесіду з вахтером і провела крізь вертушку довготелесого, сяючого радістю хлопця. Раман зупинився, обіперся об одвірок і з задоволенням зачекав, поки Клора його помітить.
Вона помітила. Усмішка вивітрилася з її лиця, змилася, наче погана косметика. Хлопець ще сяяв – він не знав Рамана Ковича. Нічого, знатиме.
Витримавши паузу, Раман обернувся до вахтера:
– Пане Охрик?…
Вахтер забелькотів виправдання; Раман його не слухав:
– Я наполегливо просив би вас пам'ятати, що перебування сторонніх осіб у службовій частині театру може обернутися для вас стягненням по службі. Особисто для вас… Я не повторюватиму, пане Охрик. Вас, юначе, попрошу покинути приміщення.
Хлопець дивився на нього, витріщивши очі. Він, либонь, думав, що в храмі мистецтва живуть добрі й лагідні боги.
– Пане Кович, – тремтячим голосом утрутилася дівчина. – Я хотіла замовити квиток, вхідний… Але адміністрація відмовила, я подумала, що якщо він тихенько постоїть на ярусі…
– Вийдіть, юначе, – сказав Раман холодно. Юнак почервонів мов рак – і сліпо посунув назад, до вертушки; дівчина зробила крок за ним – Раман заступив їй дорогу:
– У вас попереду складна вистава, Клоро. Ви з'явилися на півгодини пізніше, ніж вам було запропоновано. Ви робите… коротко кажучи, вам плювати на театр, плювати на глядача, плювати на мене і тим більше наплювати на мистецтво… Я засмучений. Усе, що я думаю з цього приводу, я скажу потім, а зараз негайно йдіть готуватись… і постарайтеся зосередитись. Уперед.
Він провів її очима – ледве стримуючи злі сльози, вона пленталась нагору по сходах, і поряд волікся по сходинках стягнутий з шиї квітчастий шарф.
Перед «Блакитним Рогом» він би їй нічого не сказав. Там цілком інакша робота… А от перед «Білками» її треба «взути». Треба добре завести – інакше вона не потягне ритму…
Його настрій трохи поліпшився; він піднявся в кабінет, випив кави, потім прикинув розклад репетицій на наступний тиждень, потім подзвонив колишній дружині й досить приємно побалакав із сином. Зв'язався з адміністраторською, переконався, що «Залізні білки» розпродано на два місяці наперед, задоволено кивнув і подався в зал.
Публіка, всуціль пристойна й респектабельна, щільно заповнила партер, і непохитна бабуся з програмками гнала на верхній ярус «заблукалу» парочку студентів із вхідними квитками. Раман пройшовся по фойє – за скляними дверима напитував «зайвого квиточка» вигнаний довготелесий юнак, і на лиці його був розпач.
«Білки» пішли добре.
Раман сидів у директорській ложі – праворуч од сцени; Клора Кобець працювала пристойно, на нерві, але без натиску. Звично фіксуючи дрібні неточності та «блохи», Раман, сам не помічаючи, клацав пальцями, допомагаючи підтримувати ритм. Метроном, метроном, метроном…
Потім він на якийсь час захопився, милуючись своїм дітищем – точним, гранованим, як алмаз, прозорим і твердим спектаклем; потім з третього ряду вибралися дві фігури і крадькома поспішили до виходу, коло дверей їх догнали ще дві; Раман поморщився – так, «Залізні білки» вимагають підготовленого глядача. Краще б ото не бігали по залу, заважаючи сусідам, краще б дочекалися антракту й спокійно пішли…
Він знову спробував зосередитися, але з цього моменту думки його розбрелися, наче буйні п'яниці. Несповідимі криві стежки вели їх усе далі й далі від дійства, що розгорталося на сцені; Раман думав про жінку з возиком.
Коли народився син… Вони з тещею купили клейончастий, простенький, синьо-бузковий візок. Батькам належить відчувати гордість, уперше виходячи на прогулянку з рідним згортком на чотирьох колесах, але Раман пам'ятав тільки втому та страх. Він просто не знав, що робити, якщо маля закричить.
І малий кричав. Ох, як він одного разу кричав, Раман ішов додому сотнями незнайомих вулиць, не йшов – біг, штовхаючи возик, наче лоток з морозивом, і зустрічні жінки дивилися на нього, як на ката…
Возик… Візок…
На сцені застигла чітко вивірена мізансцена; Раман завжди злився, коли героїня не потрапляла в потрібну точку, але сьогодні Клора Кобець завмерла саме там і тоді, де й коли їй було велено, Раман самовдоволено всміхнувся, догана не минулася марно, ганяти їх треба, ганяти…
Возик.
Молода мама на тому боці перехрестя різко піднімає складаний каптур возика. Сіра машина зривається з місця…
Мізансцена.
Три об'єкти, три точки – дівчина Паула, що ступає з тротуару на бруківку, молода мама… Машина. Водій не бачить за рогом Паули, але жінку з возиком він бачить прекрасно, а глядач, що спостерігає з балкона, випадковий глядач Раман, бачить усіх трьох…
Він утратив цікавість до вистави. Чудовий механізм, сконструйований ним до найдрібнішої деталі, до секунди, до нюансу, – машина його найкращого спектаклю котилася й котилася сама собою, і він уже знав, що завтра, всупереч звичаю, не робитиме акторам зауважень…
Ну якого дідька, як це взагалі може бути – спеціально спрямовувати автомобіль на людину? Та ще й на дівча? Незбагненно…
Бридкі фантазії.
На той тиждень, ніде не дінешся, доведеться вирішувати питання зі звільненнями. Трупа перевантажена, щонайменше п'ятьох – за борт, а лементу буде, крику…
Можливо, Паулу Німробець просто з кимось переплутали?…
Її вистежували в його будинку. І ця обставина раптом здалася йому лиховісною. Тому що темна особистість Паули – це її справа, але навіщо втягувати в цю історію сторонню людину? Яким чином до цього всього причетний ВІН?
Він згадав, як це дивне дівчисько стояло посеред кімнати, притискало до грудей дипломат і бурмотіло, дивлячись у підлогу: «Про людину і її страхи…».
Раман зітхнув.
Вистава, що зробила йому ім'я. «Дівчинка й ворони». Десь у запилюженій шафі зберігається товста папка з газетними статтями – ледь чи не кожен критик вважав за свій обов'язок відзначитися. Компліменти і славослів'я, півдесятка версій – і все це так розумно, так професійно, правильно і яскраво…