Печера
Шрифт:
З під'їзду на вулицю Кленів вислизнула дівчина з дипломатом під пахвою. Навіть згори, з балкона, добре було видно й розпатлане волосся, і дивно згорблені плечі, і непевність, сум'яття в кожному кроці; грюкнули, зачиняючись, двері під'їзду. Молода мама, що стояла з дитячим візком по той бік перехрестя, здригнулася й обернулась; дівчина нервово понишпорила рукою в кишені курточки, впустила на тротуар темний циліндрик помади, подивилася на нього незрячим поглядом і якось розгублено подалася геть.
Раман Кович перервав свої роздуми, щоб устати й перегнутися через перила.
Ні, він не збирався накладати на себе руки. Він просто хотів уважніше подивитись на Паулу Німробець.
Розминувшись з присадкуватою бабусею – та здивовано озирнулась їй услід, – розпатлана дівчина бігцем рушила через вулицю Кленів; Раман бачив, як молода мама поспіхом підняла складаний каптур візка – так, наче почався несподіваний дощ.
Непримітна сіра машина, що стояла за рогом, на вулиці Надії, раптом різко рвонула вперед – спортивні моделі здатні розвивати швидкість миттєво, як гепарди.
Невідомо чому, але Раман Кович мертвою хваткою вп'явся в перила.
Машина вистрибнула з-за рогу в ту мить, як Паула Німробець була вже на півдорозі до протилежного тротуару; Раман Кович умів відчувати траєкторії рухомих предметів і виразно побачив точку, в якій сіра машина й Паула конче мусили стрітися. І навіть розкрив рота, щоб крикнути – крик, імовірно, пролунає через секунду після зіткнення…
У цю саму мить непутяща асистентка Німробець лайнулася й дзвінко ляснула себе по лобі. Розвернулася й бігцем кинулася назад, туди, де самотньо лежав коло під'їзду темний тюбик недорогої помади.
Сіра машина пролетіла мимо.
Раманові здалося, що його стиснуті долоні здерев'яніли, ставши мов балконні перила. Сірої машини й сліду нема; Паула уважно оглянула кам'яний ґанок, знайшла тюбик, витерла його об курточку й отак, з помадою в руці, подалася геть.
Раман кинувся до виходу. Вмить перетнув квартиру, вискочив на сходи й збіг униз, ледь не гублячи по дорозі капці.
Паула Німробець брела вдалечінь по вулиці Кленів. Брела, нічого навколо не помічаючи, а Раман Кович стояв біля свого під'їзду й дивився їй услід.
Сьогодні ввечері були його улюблені «Залізні білки».
Він прийшов у театр за дві години до початку вистави; він перебував у тому найважчому стані духу, коли скрізь – а особливо за спиною – йому ввижалися криві погляди. Він зайшов у театр – і театр наче обімлів.
Вахтерова усмішка здалась йому нещирою й надміру влесливою: він погасив її якоюсь дрібною причіпкою. Завпост метнувся з його дороги – тоді він не полінувався пройти на сцену і власноручно перевірити декорацію. Знайшов ваду, вилив роздратування, трохи заспокоївся; прийшов до себе в кабінет, замкнувся, розчинив вікно, сів на широке підвіконня.
Весняна вулиця роїлася, галасувала й цокала каблуками. На клумбі навпроти вогнем горіли тюльпани; день готувався стати вечором, весна готувалася стати літом. На лаві коло службового входу життєрадісно курили працівники сцени, а прибиральниця меланхолійно бродила навколо скляних дверей, підхоплюючи віником різноманітний весняний мотлох; потім до робітників приєдналася молоденька дівчинка-білетерка, що, як добре видно, мріє стати актрисою, – і веселощі на лаві сягнули апогею.
Раман відчув потужне бажання зійти вниз. Розігнати хлопців по робочих місцях, а дівчиськові повідомити, що актрисою вона не стане. Ніколи; що вона бездарна, що їй треба думати про геть інший фах, вступати в технікум чи в інститут…
Він себе стримав. Трьома широкими колами пройшовся по кабінету, сів за стіл, підсунув до себе чистий аркуш паперу.
Пункт перший. Ніколи не слід проводити паралелі між світом людей і світом Печери. Впольовуючи царну, він усього-на-всього вбиває слабшого звіра. У згоді зі своїм інстинктом хижака і відповідно до її ролі жертви…
Він намалював на чистому аркуші жирну одиницю й обвів її бубликом.
Неприродність. От що лякає. Те, що з ним сталося, – збочення. Одна ненормальність за одною – спершу триразовий промах… Чи зміг би він упізнати жертву, якби не упустив її тричі? Ні. Чи могла б вона впізнати його?… Поза сумнівом, не могла б. З цілком об'єктивних причин.
Він домалював одиниці руки й ноги.
І нижче намалював чомусь дитячий возик. І ще один, іншої модифікації. І ще.
Це тут, у театрі, він може дозволити собі ненормальність. Мистецтву цікаві збоченці… Сааги повинні бути НОРМАЛЬНІ. Як нормальні всі звірі. Інші просто не доживають до зрілості…
Він здригнувся. Колись замолоду він бачив у Печері єгеря – тільки раз, однак запам'ятав на все життя. Людиноподібна фігура з залізним нагаєм у руках – що може бути страшніше з погляду звіра?…
Бути ненормальним режисером – почесно. Але бути ненормальним саагом…
Раман поморщився.
Ще півроку тому він погодився взяти участь у закритій соціологічній програмі. Обіцяв повідомляти про кожен випадок так званого «везіння» жертви – і посміявся про себе, впевнений, що сама зустріч з ним заперечує якесь там «везіння». І от… позавчора вранці зателефонував і, морщачись, виклав суть справи.
Що його змусило зняти слухавку? Інтерес до практичної соціології?
Ні. Страх перед ненормальністю. Бажання навіяти самому собі, що подія, яка з ним сталася, – закономірна.
Чемний голос у слухавці трохи втратив самовладання, здивовано перепитуючи: тричі?!
Раман умів уловлювати найтонші підтексти – і тому, поклавши слухавку, впав у жорстоку депресію. І не заспокоівся, поки на ранковій репетиції на довів до істерики гонористу актрисулю, вчорашню студентку, талановиту, загалом, дівку…
І, заспокоївшись, вирішив, що прикрий період його життя – позаду.
І добряче помилився. Бо їхня з Паулою зустріч – злочин. Проти законів природи. І йому до болю хочеться повернути сьогоднішній ранок – уникнути зіткнення за всяку ціну.