Чтение онлайн

— Дякую.

— Це ж так класно, що ви до нас приїхали, — продовжує наступ Джипсі. — Якраз вчасно. Нам з Анджелою так набридли аборигени і всі ці заробітчанки, з якими ми тут мусимо жити… Найсправжнісіньськіші мавпи!…

— Джипсі! — обурюється Анджела.

— Напевне, їх було у вас забагато… Аборигенів, -припускає Жура.

— Половина Ерец-Ізраїлю! — регоче Джипсі. — Ми тут найпопулярніші. Черги стоять.

— Ходімо до церкви, — пропонує Анджела. — Подякуємо Богові за те, що ви добралися без пригод.

— Так. Це потрібно, — підтримує її Корват. — Така оригінальна церква. Тут, напевне, колись рибалили апостоли.

— Щось ти схуд, Аріку, — посміхається колишньому нареченому Джипсі. — Заглистючив. Страждаєш без мене, певно? Еге ж?

— Він дуже по тобі страждав, — каже Жура і відбирає у Джипсі сакід. — Написав про тебе вірш і цілу повість…

— Там для вас вітаміни, — показує на сакід Джипсі. — Let's go, хлопці! Це ж туристська фішка — ця церква — у всіх путівниках є… Даш почитати вірш? — звертається вона до Корвата.

— Не дам.

— Ну й не треба.

— Ви працюєте разом з Анджелою? — питає Жура.

— Так.

— Де?

— Ми — метапелети. Ті, що допомагають у сім'ях за гроші. Де неслухняні діти є, наприклад.

— Ґуманітарниє дєвочкі, значіт…

— Угу… Щось на штиб Матері Терези. Чули про таку?

— Ми грамотні, — каже Корват.

— Така мирна прохвесія, — посміхається Жура. — То чого ж ми блукаємо у цих чагарях, як партизани? Від кого ховаємося? Від неслухняних дітей? Зараз би посідали в ресторані, у Тверії. Гроші є… До речі, там, на набережній, чудовий ресторан.

— А хіба ж тут не гарно? — придурюється Джипсі. Вона бере Журу за руку і з ґраційною нахабністю заглядає йому в очі. — Справжній вам парадіз!

— Повітря смачне, — погоджується Корват.

— Може ми не будемо вже зараз входити до храму? Може поговоримо спочатку, — пропонує Жура.

— Маєш рацію, — каже Анджела.

— Нарешті почув твій голос.

— Я не балакуча.

— Ходімо до моря, — пропонує Джипсі. — Я, на відміну від мамці, сьогодні дуже балакуча…

— Занадто, — каже Корват.

— … І як найбалакучіша серед нас буду всім керувати.

— Керувати буду я, — визначає видавець. — Так… Ви, молодята, давайте наліво, а ми з Анджелою підемо до тої гори. Через годину зустрінемось тут і сходимо всі разом до храму.

Корват і Джипсі залишаються удвох.

— Дивись, який чагарник, — каже Джипсі.

— Як тобі тут живеться?

— Добре.

— Коли повертаєшся?

— Колись.

— Себто всі наші домовленості…

— …Котові під хвіст, дорогенький… А ти б хотів, щоб я побіля тебе таким собі зайчиком вухатим скакала, задерши лапки: я козачка твоя, я собачка твоя, пане прохвесоре мій…

— Не кривляйся. Ми ж, окрім всього іншого, були ще й друзями. Ми ж колись розуміли одне одного.

— Все змінюється, Аріку.

— Тобі тут подобається підлоги мити?

— А ти ніколи не думав, що жінки відрізняються від чоловіків ще й тим, що за хороші гроші виконують будь-яку роботу? Й це — нормально. Це з найдавніших часів так ведеться. Гроші дають незалежність.

— Звісно, у жінок специфічне усвідомлення поняття «гідності»…

— Яка ще «гідність» у жебраків? Про що ти кажеш, чоловіче?…

— Не так вже й ти бідувала вдома. Через день сиділа по кав'ярнях.

Вони протискуються між колючих гілок чагарника. Навколо шурхотять сполохані ящірки. Джипсі зупиняється.

— Послухай мене хоч раз у житті, Аріку… Та почекай же ти, туристе, я вже роздерла собі штани тими колючками, дивись яка дірка… Справа ж зовсім не в тому, хто де сидів. Справа у відчутті. Не можна ж все життя мешкати у коридорі, на протязі, у прохідному дворі. Жити без впевненості у майбутньому, без твердого ґрунту. Жити серед неправильних назв, або — як ти любиш казати — «перепризначених понять». Ти ж сам маєш зрозуміти, що суспільство, у якому всевладдя ментів називають демократією, мафіозну тусню — державою, крадіжки — реформами, маячню п'яних неуків — духовністю, не має майбутнього. Все там приречено на катастрофу. Питання лише у її строках, термінах… А я, дорогенький, хочу впевненості. А впевненість — це зелені папірці плюс паспорт пристойної держави… І, зрештою, ти ж ніколи не любив мене по-справжньому… Ти ж сьогодні жодного разу не звернувся до мене на ім'я. Чи може забув, як мене звати? Колись пам'ятав…

Корват мовчки оглядає свій одяг, виколупуючи з нього довгі і назвичайно тверді колючки.

— Як ти вважаєш, — питає він, — Анджела повернеться до Вадима?

— Льо. Не повернеться.

— Чому?

— Вона змінилась. Ми всі тут швидко змінюємось.

— Не в кращий бік.

— Хтозна… Там, у минулому, все якесь сіре, порохняве…

— Тільки тому?

— А ще — вона вперта. — А ти?

— Я теж стаю впертою. Виявилось, що впертість — найнеобхідніша річ для виживання жінки.

— І цинічною.

— Дорослою, Аріку, дорослою… До речі, коли ми з Анджелою були в Єрушалаймі, у Храмі Гробу Господнього, вона ворожила на храмовій Біблії. Нам потім переклали. Ужас сплашной: про мерців, які ховають інших мерців.

— Це з Євангелія.

— Так. Але Анджела Вадимові про це ворожіння не скаже.

— Чому?

— Сам здогадайся… Бачиш, дорогенький: немає на наше повернення благословення… Присядьмо, чи що?

Вони сідають на великий і теплий камінь. Корват намагається впіймати драконисту ящірку, але рептилія виявляється прудкішою за людину. Сірий хвостик щезає під величезним крейдяником. Джипсі показує Корватові язика.

— Чому все так відбувається? — питає він.

— Як?

— Безглуздо.

— А якого глузду шукає пан прохвесор?

— Фундаментального.

Джипсі чмихає, підсовується до нього, починає гладити стрижену голову Пампуха, пестити його неголене обличчя:

— Заріс зовсім, заволохатився… Ти єщьо такой маладой, ти єщьо страдаєш ерундой… Колись в мене був друг, самодіяльний філософ; все ґанджу курив, про Кастанеду гундосив… Він якось розповів мені одну байку…