Чтение онлайн

Томик Троцького вона залишила у камері схову Станиславївського вокзалу.

— Йосі, ти будеш чекати нас тут. Ти ж не ображаєшся, ні? Не ображайся, просто це дуже важлива розмова, — Джипсі робить суворе обличчя і витримує запитальний погляд свого друга.

Йосі (дідок з обсмаженою сонцем і зморшкуватою, немов печене яблуко, лисою головою) тепер дивиться повз Джипсі і слухняно примружує очі. Він все розуміє, він — старий мудрий єврей, зрештою, в нього так багато вільного часу.

— Кен, — каже він і повертається до машини.

— Відкрий багажник, — згадує Джипсі. — Я візьму сакід [60].

Анджела стоїть невіддалік, у затінку напівзруйнованого

глиняного муру часів турецького панування, нервово крутячи солом'яний бриль, і дивиться, як подруга тягне величезний сакід.

— Що ти туди поклала?

— Подарунок хлопцям. Манґо. Вони в Йосі все йдно погниють. Рекордний врожай.

— Гидота.

— Якщо з них зробити сік і змішати його з цитриновим соком, то буде смачно. Я Арікові поясню, як це робити… До речі, я на Вас ображена, мамцю.

— За що, мала?

— Я не хотіла говорити у машині, але тепер скажу тобі. Коли той Перельман повідомив тобі їхній телефон, то чому ти нічого мені не сказала? І дзвонила без мене… Ми ніби колись домовлялись робити все разом.

— Чекай, мала. Я говорила телефоном з Вадимом Борисовичем. Ти ж його майже не знаєш.

— Арік був із ним.

— Ти мені позавчора сказала, що погоджуєшся на зустріч. Що тобі ще треба? Зустрінемось, і ти все своє з Аріком перетреш, як тобі там, подруго, вже вийде. Що ж не так я зробила?

— Може б я телефоном все про все перетерла і через тебе тільки віддала листа батькам. Не люблю я цих рятувальних бесід, плачів і стогонів.

— Тобі не догодиш… Ну поплачете трошки. Все якось потім легше буде… Він приїхав до тебе. За три тисячі кілометрів. Поважай.

— Все не так, — кукситься Джипсі.

— Все буде беседер.

Анджела зазирає за мур.

— Нікого ще немає.

— Чекаєм.

— Курити будемо.

— Льо.

— Я тобі потім жуйку дам.

— Не хочу.

— Не нервуй.

Павза. Чути звук автомобільного двигуна. Джипсі одягає сонцезахисні окуляри, виходить на узвишшя, вдивляється, потім повідомляє:

— Це не вони. Якась військова машина.

Джипсі дивиться на церкву Дванадцяти Апостолів, кораблевидний силует якої тьмяніє на сліпучо-сріблястому тлі Кеннерету — Тіверіадського моря. «Які кумедні бані у цієї церкви. Рожеві! Хто, цікаво, їх помалював у такий колір? Немов отара рожевих слоників».

У хмарі пороху, що волочиться за військовою вантажівкою, з'являється мікроавтобус. Джипсі спостерігає, як з нього висаджуються два пасажири, і впізнає в одному з них Корвата. «Знову начепив цю дурну синю сорочку!» — обурюється дівчина.

Вона вертається до Анджели, принагідно зауваживши, що Йосі вже розстелив коцик і примостився снідати у затінку розлапистого платана. «Флегмат!» — заздрить витримці старого Джипсі.

— Вони приїхали! Let's gо!

Асмусові не вдалося змішатись із натовпом переляканих містафанів. На щедро освітленому подвір'ї палацу керував обороною досвідчений сотник Терешкун. Алебардники пильно вдивлялись у темряву, сам сотник тримав у руках ікону Божої Матері. Як тільки Асмус визирнув з-за рогу будівлі, його побачила Роксана. З усіх втікачів лише вона зберігала витримку.

— Ось демон! — закричала донька бунчужного воєводи. — Хапайте його, сотнику!

Асмус не став чекати наслідків цього викриття і мерщій побіг до парку. Поки Терешкун вислухав пояснення Рок-сани, поки алебардники невпевнено, світячи смолоскипами під кожний кущ, потрусили до паркової огорожі, заздрісний окультиста встиг підібрати волохату машкару і перелізти через паркан.

— Що, облизня спіймали, курвині діти?! — зареготав він, залазячи на руду лошицю, сховану у найближчому байраці.
– Великий Коен Трансильванії не дасть собі у кашу насрати! Прощавайте, рустикальні профануси!

З пагорба він ще раз обернувся на палаючу твердиню нащадків Альбанського Дому, втішився, погрозив булавою і спрямував шлях до Карпатських гір. Наступного вечора Асмус планував досягти Калуша. Тамтешній каштелян (великий симпатик окультисти, якому завдячував відродженням чоловічих здібностей) вже чекав прибуття Коєна Трансильванії і тримав на подвір'ї споряджену комонною четверицею карету. Два дні тому каштелян дав Асмусові трьох охоронців, які мали чекати його за версту від Казуманового палацу і супроводити до Калуша. Але, коли окультиста доїхав до умовленого місця зустрічі (розстані на березі Дністра), там нікого не виявилось.

Асмус замислився.

Він зрозумів, що у його блискучий, на три чверті вже виконаний, план вкралось щось непередбачене. Три кінні рейтари, здоровезні хлопці з чималим досвідом мілітарних пригод, не могли щезнути від якихось дрібних шляхових випадковостей. Окультиста обстежив роздоріжжя і руїну передбрідного укріплення. Жодних слідів бійки.

У цих краях найнебезпечнішими супротивниками Асмус вважав (і Калуський каштелян був із ним згодний) ватаги повсталих селян, які йшли на північ, на з'єднання з

передовими загонами Хмельницького і Богуна. Для захисту від бунтівних хлопів й були призначені рейтари. Трійко досвідчених і чинно споряджених вояків на відкритому місці (на кшталт Придністровського роздоріжжя) могли розігнати півсотні озброєних вилами й ціпами селюків. Принаймні, прийнявши бій, поклали би трупами з десятку партизанів. Ані трупів, ані крові, ані інших неминучих слідів нічної баталії видно не було, хоча повний місяць давав достатньо світла для детальної обсервації. Рука окультисти потяглася до обережного амулета. Йому пригадались слова Наглядача Тартарійського Ґрона месіра Франческо, з яким шість років тому Асмус мандрував Прикарпатськими землями. Мудрий месір якось зауважив: «Рідко доводилось мені бувати у краях, ґрунт яких був би запліднений яйцями монстрів рясніше, аніж оцей».