Чтение онлайн

іволги, які рідко спускаються на землю, могли ризикнути й насолодитися.

Нісенітниця, звичайно, але дурень вірить, а птах плаче.

Над іволгами в кущах лунко хихотіли завірюшки, трясучи вохристими чубчиками. Пліткарки й насмішниці, завірюшки уявляли, як до кадавральні ранками похмуро тягнеться процесія сонних вампірів, радуючи пернатих кровопивць – і клювали багряні ягоди дружинника з особливим натяком.

– Не хвилюйтеся передчасно, пані!..

– А я вам ще раз повторюю, добродію: якщо ви з'явилися сюди знести нам другу вежу із трьох, то я вповноважена заявити…

– Дайте вежам спокій, пані!

– …категоричний протест! І це вже ви, будь ласка, дайте нашим вежам спокій…

Вершечки скель над озером, підсвічені, як рожеві пуп'янки, відбивалися у воді хисткими, ледь вловимими тінями. Кусючий вітерець, згадавши, що надворі осінь, а отже скоро почнуться довгі дощі, бігав по схилах наввипередки з шерехом розбуджених кущів. Вриватися в кадавральню він побоювався: дрейгурам на світанкову прохолоду плюнути й розтерти, а змерзлий некромант – людина недобра, може і в склянку посадити. Запечатає, кине в озеро – сиди в склянці, борсайся, поки випадковий рибалка не витягне тебе неводом чи приплив не розіб'є скляну темницю об камінь…

Діловитий полоз шарудів у траві, шукаючи теплішої місцинки.

– Дозвольте мені пройти, пані! Інакше я буду змушений…

– Застосувати силу? До дами? Звісно, чого ще чекати від бойового мага трону! Елефант у посудній крамниці, і той делікатніший…

– Пані, якби я не так поспішав, я б із задоволенням спростував ваше упередження! На жаль…

– А що вже я жалкую, добродію! Ми жодного разу не зустрічалися з вами у приємнішій обстановці…

Анрі спустилася від будиночка доріжкою, посипаною білим піском, орієнтуючись на звук скандалу. Іти їй довелося недовго: біля парадного входу в кадавральню Наама Шавазі, Сестра-Могильниця, сперечалася з могутнім атлетом у самій пов'язці

на стегнах, через що атлет трохи скидався на свіжого дрейгура. За спиною Просперо Кольрауна мерехтів середніх розмірів смерч: бліц-дромос не поспішав зачинитися, долаючи опір розбурханого астралу. Все-таки Кольраун – великий майстер: самій вігілі нізащо не вдалося б тримати «стулки» порталу відчиненими за такого збурення сфер.

– Генрієтто! – зрадів бойовий маг. – Як доречно! Скажіть цьому чарівному церберові…

– Що ви тут робите, Просперо?

– Ну ось, і ви мені не раді, – радість змінилася щирим засмученням. – Цікаво, чому мені рідко бувають раді? Чекайте, чекайте…

Анрі слухняно зупинилася: ігнорувати Кольрауна було ризиковано.

– З вами, виходить, усе гаразд?

– Зі мною все гаразд, – кивнула вігіла.

– А в мене з тобою перервався зв'язок, – бойовий маг трону присів на вкопаний у землю пеньок, зберігаючи сили. Схоже, він стомився, борючись зі штормом у Найвищих Емпіреях. Інакше Просперо ніколи не перейшов би з Анрі «на ти» в присутності сторонніх. – Я прокинувся, лежу, думаю: що ж мало статися, щоб порушити фасцинативний зв'язок між людьми нашої кваліфікації? Думав-думав, нічого не надумав, відкрив бліц-дромос і пішов тебе рятувати…

– А ви не хочете врятувати мене? – запропонувала Наама Шавазі, спускаючи з лівого плеча бретельку нічної сорочки. Пеньюар, накинутий поверх сорочки, огляду нітрохи не псував, роблячи видовище вдвічі пикантнішим. – Чи нас обох? Гадаю, ми обидві з задоволенням врятуємося у вашому товаристві…

– Я над цим поміркую, – серйозно відповів Просперо. – Хоча, пані, вам буде нелегко вибрати гідного рятівника.

– Чому?

– Внизу, біля озера, із бригадного візитатора висаджується ескадрон кінних пращників. У Месропа – я маю на увазі голову Тихого Трибуналу – засвербів ніс. Анрі, ти ж пам'ятаєш: він підсадив баронові «сударика-комарика» … Я казав Кликуші, що впораюся сам, а він уперся, і хоч ти йому кілка на голові теши:

кіннота, мовляв, вирішує все! Пані цербер, там є один корнет – дуже привабливий хлопчик…

– Лише один корнет? – обурилася Сестра-Могильниця.

– Пробачте, заради Вічного Мандрівця! Звісно, не один. Серед пращників є браві офіцери в достатній кількості… Ходімо, Анрі, я хочу бачити нашого барона.

Випередивши вігілу, Наама підхопила бойового мага під руку, ніби й не вона хвилину тому стіною стояла на його шляху, і потягла вглиб кадавральні. Торс Кольрауна, щойно піднятого з ліжка, лиснів від поту; роздуваючи ніздрі, красуня-некромантка вдихала запах чоловіка, що йшов поруч, нагадуючи вовчицю. Неквапливо йдучи позаду, вігіла щиро співчувала атлетові: з його звичкою берегти кожну крихту тілесної могутності… Потім вона згадала плітки про любовні збочення бойового мага – ніч бесід про дрібниці, а над ранок співрозмовниці в пам'ять підсаджується цілий виводок псевдо-амуралій – і заодно поспівчувала Сестрі-Могильниці. Хоча з її кваліфікацією… Пропаща це справа: дурити голову Номочці…

Від озера долинали звуки сурми, іржання коней і невиразні команди.

Біля веранди знайомого будиночка барон – невиспаний, із синцями під очима – сперечався з головою Тихого Трибуналу. Месроп мав не кращий вигляд: товстун страждав від задишки, сопів під час розмови, але темперамент його, як і раніше, був на висоті.

– Конні, годі брехати! Кажу тобі: ти напевно смикнув себе за мочку лівого вуха!

– Нічого я не смикав!

– А я кажу – смикав!

– Слухай, Кликушо! Я поки ще при здоровому розумі і тверезій пам'яті! І пам'ятаю, за що себе смикаю і коли!

– А чому в мене засвербів ніс?!

– Звідки я знаю? На пиятику, напевно!

– Перед світанком? Конні, ми ж домовилися: якщо біда, ти смикаєш вухо, у мене свербить ніс, я піднімаю ескадрон і поспішаю на допомогу…

Молоденький корнет тупцював віддалік, намагаючись не потрапляти баронові на очі.

Біля сперечальників у траві навколо веранди лазили рачки гросмейстер Ефраїм і профос Терц. Пліч-о-пліч з Ефраїмом трудився лобатий пес Марії Форзац: са-пей винюхував пропажу. Кульгавий пульпідор через лубок не міг взяти участь у плазуванні й дуже страждав, щохвилини запитуючи:

– Ну що? Знайшли?!

Грос заперечно хитав головою, і пошуки продовжувалися.

– Що шукаємо? – діловито запитав Просперо Кольраун.

– Медальйон! Мій медальйон!

Рене Кугут безпомилково вгадав у бойовому магу людину, на чиї запитання варто відповідати. Він зітхнув, нишком витер зрадницьку сльозинку й уточнив:

– Наш медальйон. Він зник…

Нарешті гросмейстер перестав порпатися в траві, махнув профосові – мовляв, припиняй! – і сів просто на землю, схрестивши ноги. Собака влігся біля некроманта, виявляючи невластиву приязнь до чужої людини. Лю навіть лизнув руку старого темно-фіолетовим язиком і замружився, коли грос погладив його по спині.