Обитель героїв
Шрифт:
– Бароне, ви пройшли повз золоті копальні! – вигукував Томас по сто разів на день. – Чудова, чудова тема! От скажіть: скільки сторінок зайняв ваш звіт про справу? Можете не відповідати, я й сам знаю: багато для квізитора, мало для мистецтва! А я напишу шість балад, за числом квесторів, поему «Губерт і Хендрика» в п'яти частинах з прологом і епілогом, батальну сагу «Про дім Рівердейлів», оду «Крепундія», авантюр'єтту «Подорож із Реттії до Чуриха» з купою продовжень, ліричну драму «Барон у похід зібрався» …
– Навіщо так багато? – сміялася Анрі.
Бард не поділяв її веселощів.
– А тому, що в мене планується капітальний ремонт будинку. А стерво Франческа, моя колишня дружина, по суду відбирає десятину з кожного гонорару, включаючи подарунки його величності. І потім, я хочу обновити гардероб. А крихітка Лізетт – вона така вибаглива… Як накажете викручуватися, пані? Ні, ви врятували мене, слово честі, врятували: епічний цикл «Сто років самотності», серіал «Горбатий лицар» …
– Ваші саги не матимуть успіху, Томасе, – сказав барон. – У цій історії не було жодної любовної сцени. А нинішня публіка надто вимоглива: на чистих баталіях та інтригах успіху не побудуєш.
– Ох, бароне! – кумедно розвів руками бард. – Багато в чому ви праві. Але мій талант дозволяє бачити далі нудної правди життя. Повірте, любовних сцен не бракуватиме…
І Томас Біннорі підморгнув зніяковілій вігілі.
Наприкінці відпочинку барона наздогнала депеша. На щастя, не службова, а особисте послання – з канцелярії Ордену Зорі. До закритої справи про квесторів депеша стосунку не мала. Конрада фон Шмуца, розсипаючись у люб'язностях, переконливо просили бути в столиці за п'ять днів – аби вшанувати своєю присутністю відкриття дитячого притулку, заснованого Орденом. Барон мав честь опинитися в раді піклувальників цього притулку. Хоч би номінально запитали згоди, ідеалісти драні! На жаль, відмовитися Конрад не міг: дитячий притулок – справа шляхетна, а в депеші ясно вказувалося, що прокуратор Цимбал, старий лис – теж у числі піклувальників…
Послання такого самого змісту, доставлене спритним поштовим генієм, одержала й Анрі.
* * *
– То звольте доповісти: приїхали, добродії мої!
– Не «звольте», а «дозвольте», – не забарився виправити агітатора пунктуальний Конрад.
Перебравшись із сідла в карету, а з Літтерна – в Реттію, він знову згадав про свій колишній педантизм.
– Даруйте, пане, ми в університетах не сиділи. Ми більше на облучку, з батогом. Дозвольте до сплати півбінара й три мони… Що, знову не те сказав? – щиро засмутився кучер, побачивши скепсис на обличчі дворянина й посмішку на губах дами, якій той подавав руку, допомагаючи вийти з карети.
Втішивши агітатора не половинкою, а цілим дзвінким бінаром, фон Шмуц миттєво забув про кучера з його словесною плутаниною. Тому що пережив сильне потрясіння, підсилене жахливим відчуттям deja vu. Hi, будинок притулку був незнайомий баронові. Триповерховий, у стилі «modern antiq»: низькі сходи ведуть до портика з крученими колонами перед входом; високі двері з ручками з виливаної бронзи; фасад з мереживними вікнами прикрашений ліпленням; два пузаті балкончики, широкий фронтон, двосхилий дах…
Зате на фронтоні був до болю знайомий напис:
ОБИТЕЛЬ ГЕРОЇВ
Відповідно, ліва половина будинку сяяла сніжною білизною малабрійського мармуру, а права пригнічувала непроглядною чорнотою дангопейського базальту. Ґрати огорожі, пофарбовані
в ті самі два прокляті кольори, чорно-білі плитки доріжки, що веде до будинку…
Добре хоч траву й деревця молодого парку пофарбувати не додумалися!
Поруч тихо охнула Анрі. І було чого: доріжкою до почесних гостей поспішав Амадей Вольфганг Трепчик-молодший власною персоною! Фізіономія готельєра промінилася щастям найвищої проби.
– Ваша світлосте! Пані вігіло! Радий, сердечно радий бачити вас у доброму здоров'ї! Просимо, просимо, всі тільки на вас і чекають…
– Трепчику, – не втерпів барон, – змилуйтеся! Ви-бо як тут опинилися?!
– Ох, ваша світлосте! Я завжди казав: незважаючи на службову суворість, ви – людина тонкої душі! Вам, як батькові рідному… Розумієте, в житті моєму сталося багато змін, і доволі радісних! По-перше, я розлучився з Віолеттою…
«Вітаю!» – мало не вирвалося в Конрада.
– …і оженився на Аничці! Ну, ви повинні пам'ятати! – куховарка, я з нею ще… хе-хе, діло молоде… До речі, в готелі мені зробили повний ремонт за рахунок орденської канцелярії. Спасибі панові Терцу; ох, який стряпчий, таких пошукати!
– Це правда, – кивнув барон. – Таких удень зі свічкою…
– А потім мені запропонували посаду керуючого. Тут, у притулку.
– Пан Терц виклопотав для вас посаду керуючого? – вдавано здивувалася Генрієтта, прямуючи доріжкою під руку з бароном слідом за Трепчиком.
– Ні, звичайно! Запит надійшов з канцелярії Ордену. Мовляв, збитки відшкодували, як годиться, а тепер хотіли б скористатися вашою діловою кмітливістю. Я подумав і погодився. Справа шляхетна: діточкам догляд потрібен, ласка… Платню поклали гарну, гріх Вічного Мандрівця гнівити…
– А готель? Продали? Закрили?!
– Готель я на Аничку залишив. Вона в мене розумниця: німа, а будь-якому язикатому пройдисвітові сто очок фори дасть. І гості раді, що німа; особливо ті, хто мене знав… Ось, прошу до холу, і далі сходами, в залу нарад…
На превелике полегшення новоявлених піклувальників, «Обитель…» виявилася чорно-білою тільки зовні. Двері м'яко зачинилися за спинами, відсікаючи двоколірну мару – і на барона з вігілою ринула хвиля барв, звуків і ароматів. Бордовий плюш м'яких крісел, шандали з безліччю свічок із воску, забарвленого вигадливо і яскраво; пастельно-кремовий тон стінних шпалер наводив на думки розслаблені й меланхолійні. У хмарі пахощів чітко вгадувався струмінь доброго мускателю. Мелодійний дзвін кришталевих келихів, приглушений хор голосів, млосний шелест суконь… Стелю зали прикрашала мозаїка: море в бурунцях піни, чоловік у лахмітті, стоячи на березі крихітного острівця з пальмою-одиначкою, радісно розмахує руками, а до острівця поспішає гордовитий фрегат на всіх вітрилах, наповнених вітром і підсвічених рожево-золотавим сонцем.
На вигляд остров'янину-анахорету було років сорок, і у вихованці притулку він за віком давно не годився.
Однак алегорія вражала.
– Скоро почнеться церемонія відкриття, – Трепчик ледве стримував радість, немов його призначили не керуючим, а небесним покровителем притулку. – Чи не бажаєте келих вина? Солодошів? Літтернської водички?
– Водички не треба, – барон замислено, ніби дегустатор, втягнув носом повітря, на мить закотив очі під лоба. – Здається, чорний мускатель із Бадандена. І ще… м-м… Хтось п'є рожевий емурійський мускат. Сім років витримки.