Чтение онлайн

Я— життя.

Вояки поступово наближалися; один із них зупинився біля підніжжя сходів і обернувся, ставши лицем назад, вочевидь, для того, щоб нікого сюди не пускати. А решта двоє вирушили до грота.

Ленґдон із Сієнною знову скочили на ноги й заметушилися, хоча, можливо, вони лише відтягували неминуче: порачкували вглиб грота, до другої печери, яка була меншою, глибшою та темнішою. Тут також панував мистецький витвір: цього разу це була статуя двох коханців, чиї тіла пристрасно переплелися. Саме за ними й сховалися тепер Сієнна та Ленґдон.

Криючись у напівтемряві, Ленґдон обережно визирнув з-за підніжжя статуї й дивився, як наближаються їхні переслідувачі. Коли двоє військових дійшли до безпілотника, один із них зупинився і, нагнувшись, підняв гелікоптерчик і зайнявся відеокамерою.

«Чи помітила нас ця штука?» — подумав Ленґдон, побоюючись, що вже знає відповідь на своє запитання.

Третій, той, що мав м’язисте тіло й порожні очі, і досі йшов, не зупиняючись, і з крижаною рішучістю прямував до Ленґдона. Він майже дістався до входу. «От-от зайде всередину», — подумав Ленґдон, приготувавшись знову сховатися за статую й повідомити Сієнні, що все скінчено. Але цієї миті він помітив дещо несподіване.

Військовий не зайшов до грота, а різко відхилився ліворуч і зник.

«Куди він подівся? А може, він не знає, що ми тут?»

Через кілька секунд Ленґдон почув глухі удари: то гупали кулаком у дерев’яні двері.

«Маленькі сірі двері, — подумав Ленґдон. — Той м’язистий тип, напевне, знає, куди вони ведуть».

***

Охоронцю Палацо Пітті Ернесто Руссо завжди хотілося грати в європейських футбольних клубах, але тепер, маючи двадцять дев’ять років і багато зайвої ваги, він нарешті збагнув, що мрії його дитинства не судилося здійснитися. Останні три роки він працював охоронцем у Палацо Пітті — завжди в одній і тій самій комірчині з крихітний пенал завбільшки, завжди виконуючи одну й ту саму нудну роботу.

Ернесто вже встиг звикнути до пришелепуватих туристів, які інколи гепали в маленькі сірі двері його офісу, і зазвичай ігнорував їх, аж поки вони не кидали гепати. Однак сьогодні те гупання було сильним та безперервним.

Роздратований, він зосередився на екрані телевізора :t гучно увімкненим звуком, де транслювали повтор футбольного матчу «Фіорентини» із «Ювентусом». Але гупання стало ще гучнішим. Насамкінець, проклинаючи туристів на всі заставки, він вийшов зі свого офісу й рушив вузьким коридором назустріч бахканню. На півдорозі він зупинився, щоб відчинити масивні сталеві ґрати, які були замкнені цілодобово, окрім кількох спеціально визначених годин.

Набравши на клавіатурі потрібну комбінацію, Ернесто відімкнув ґрати й відсунув їх убік. Пройшовши повз них, він, діючи згідно з правилами, знову замкнув ґрати за собою. А потім підійшов до сірих дерев’яних дверей.

— Е chiuso! (Зачинено!) — гукнув він крізь двері, сподіваючись, що людина по той бік почує його. — Non si puo entrare! (Сюдине можна входити !)

Та гупання тривало.

Ернесто скреготнув зубами. «Якісь лохи з Нью-Йорка, — подумав він. — Такі доставучі. Подай їм те, що заманеться, і хоч провалися». Єдиним поясненням того, що їхня футбольна команда «Ред буллз» мала хоч якийсь успіх на світовій арені, було те, що вони купили собі одного з найкращих європейських тренерів.

Гепання тривало, тому Ернесто відімкнув двері й прочинив їх на кілька дюймів.

— Еchiuso!

Нарешті гепання припинилося, й Ернесто опинився лицем до лиця з вояком, від чиїх очей віяло таким холодом, що охоронець мимоволі аж позадкував. Чоловік показав йому офіційну «корочку» з абревіатурою, яку Ернесто вперше бачив.

— Cosa succede? (У чім річ?!) — суворо спитав він, стривожившись.

Поза першим вояком охоронець побачив іще одного. Він сидів навпочіпки, вовтузячись із якоюсь штуковиною, схожою на іграшковий гелікоптер. А ще далі стояв третій вояк, охороняючи сходи. Ернесто почув, як неподалік завили поліцейські сирени.

— Ви говорите англійською? — спитав вояк із не нью- йоркським акцентом. «Може, він із якоїсь європейської країни?»

Ернесто кивнув.

— Та трохи.

— Сьогодні вранці ніхто не проходив крізь ці двері?

— No, signore. Nessuno.

— Чудово. Нікому не відчиняйте. Нікого не пропускайте ані туди, ані сюди. Зрозуміло?

Ернесто стенув плечима. Це ж його робота.

— Так, авжеж. Non deve entrare, ne uscire nessuno. — повторив він за військовим італійською.

— А скажіть, будь ласка, ці двері — це єдиний вхід? Ернесто замислився. Із формальної точки зору нині ці

двері вважалися виходом,і саме тому вони не мали ручки із зовнішнього боку, але він зрозумів, про що питав його військовий.

— Так, вхід — лише через ці двері. Іншого шляху немає. І Іочатковий вхід до палацу заблокований уже багато років.

— А чи є якісь інші потаємні виходи із садів Боболі? Окрім традиційних воріт?

— Ні, сеньйоре. Повсюди високі стіни. Це єдиний пота- см ний вихід.

Військовий кивнув.

— Дякую за допомогу. — І він жестом наказав Ернесто зачинити двері й замкнути їх.

Ошелешений Ернесто зробив, як йому звеліли. А потім пішов назад коридором, відімкнув сталеві ґрати, пройшов крізь них, потім замкнув їх за собою і повернувся до перегляду футбольного матчу.

розділ З0

Ленґдон і Сієнна скористалися цією можливістю.

Поки м’язистий військовий дубасив у дерев’яні двері, вони встигли заповзти вглиб грота і тепер занишкнули в його найдальшій, останній печері. Невеличку камеру прикрашали груба мозаїка й сатири, а в центрі стояла статуя

Венери-купальниці на повний зріст. Немовби відчуваючи сиуацію, Венера знервовано озиралася через плече.

Ленґдон і Сієнна сховалися з дальнього краю вузького цоколю скульптури й тепер вичікували, час від часу поглядаючи на округлий сталагміт, що видирався найвіддаленішою стіною грота.

— Підтверджено, що інших виходів немає! — гукнув надворі хтось із вояків. Він говорив англійською з легким акцентом, який Ленґдон не міг визначити. — Відсилайте без- пілотник назад. А я тим часом перевірю цю печеру.