Чтение онлайн

— На жаль, ні. Утім, коли тебе не було, на мене накотилася ще одна хвиля тих самих видінь.

Ленґдон розповів Сієнні про рецидиви галюцинацій, у яких фігурували жінка під вуаллю, гори трупів та ноги з літерою R, що стирчали, звиваючись, із землі. Потім він розповів їй про химерну дзьобату маску, що витала в небі.

— «Я — смерть»? — стурбовано спитала Сієнна.

— Так, саме це вона й казала.

— Зрозуміло... Звучить навіть крутіше, ніж «Я — Вішну, руйнівник світів».

Молода жінка процитувала фразу фізика Оппенгеймера, яку він мовив під час випробовування першої атомної бомби.

— А ця дзьобата маска із зеленими очима... — сказала Сі- енна, — ти маєш хоч якесь пояснення, звідки у твоїй голові міг узятися цей образ?

— Жодного пояснення, але маски в такому стилі були досить поширеними у Середньовіччі, — сказав Ленґдон і після невеличкої паузи продовжив: — Вона зветься маскою чуми.

Сієнна чомусь сильно рознервувалася.

— Маска чуми?

Ленґдон швидко пояснив їй, що в його світі символів унікальна форма маски з довгим дзьобом була майже синонімом Чорної Смерті — смертоносної чуми, яка вихором пронеслася Європою на початку чотирнадцятого сторіччя, винищивши до третини населення в деяких із її регіонів. Більшість людей вважали, що «чорне» в Чорній Смерті мало стосунок до потемніння плоті жертв, спричиненого гангреною та підшкірними крововиливами, але насправді

слово «чорна» відображало той глибокий панічних страх, який епідемія чуми поширювала серед населення.

— Ту дзьобату маску, — сказав Ленґдон, — носили середньовічні чумні лікарі, щоб до їхніх ніздрів не добралася пошесть під час лікування хворих. Нині ці маски можна побачити лише на венеціанському карнавалі — як лячну згадку про той похмурий період італійської історії.

— А ти певен, що бачив таку маску в одному зі своїх видінь? — спитала Сієнна вже тремтячим голосом. — Маску середньовічного чумного лікаря?

. Ленґдон кивнув. Бо ту дзьобату маску було важко сплутати з якоюсь іншою.

Сієнна нахмурила брови так, що в Ленґдона виникло відчуття, наче вона вигадує спосіб повідомити йому якусь погану новину.

— І та жінка знову й знову казала тобі: «Шукай — і знайдеш»?

— Так. Як і раніше. Але проблема ось у чім: я не знаю, що маю шукати.

Сієнна повільно випустила з легенів повітря, і її обличчя стало ще більш серйозним.

— Здається, я можу знати, що ти маєш шукати. Навіть більше: гадаю, що ти вже його знайшов.

Ленґдон спантеличено витріщився на неї.

— Про що ти кажеш?

— Роберте, минулої ночі, коли ти з’явився в шпиталі, ти приніс у кишені свого піджака дещо незвичне. Ти пам’ятаєш, що то було?

Ленґдон похитав головою.

— Ти приніс із собою один предмет... вельми моторошний предмет. Я випадково знайшла його, коли ми тебе мили. — І з цими словами Сієнна кивнула на скривавлений твідовий піджак Ленґдона, що розгорнутий лежав на столі. — Той предмет і досі в кишені, можеш поглянути на нього, якщо хочеш.

Ленґдон нерішуче обдивився свій піджак. «Тепер принаймні зрозуміло, чому Сієнна прихопила його з собою». Він узяв свій скривавлений піджак і ретельно обшукав усі кишені. І нічого не знайшов. Знову обшукав. І, насамкінець, обернувся до Сієнни й знизав плечима.

— Там нічого немає.

— А якщо пошукати в потайній кишені?

— Що? Мій піджак не має потайної кишені.

— Не має? — здивовано спитала Сієнна. — Отже... це чужий піджак?

Ленґдон відчув, як думки в його голові знову переплуталися.

— Ні, це мій піджак.

— А ти певен?

«На всі сто, чорт забирай, — подумав він. — Тому що це мій улюблений костюм “Кімберлі”». Ленґдон відкотив підкладку й показав Сієнні етикетку зі своїм улюбленим символом із царини моди: відома в усьому світі сфера, прикрашена тринадцятьма схожими на ґудзики самоцвітами й мальтійським хрестом.

Облиште це шотландцям— нехай викликають духів воїнів Христових на клаптику саржі.

— Поглянь-но ось на це, — сказав Ленґдон, показуючи на ініціали Р. Л.,вишиті вручну на етикетці. В університетському містечку, де сотні твідових піджаків скидалися й вдягалися в аудиторіях та їдальнях, Ленґдон не хотів стати жертвою випадкового обміну.

— Я вірю тобі, — сказала Сієнна, забираючи в Ленґдона піджак. — А тепер тидивися сюди.

Вона розгорнула піджак так, що стало видно його підкладку в нижній частині спини. Там, ретельно прихована поміж складок, виявилася велика, акуратно скроєна кишеня.

— Що за чортівня?

Ленґдон анітрохи не сумнівався, що ніколи раніше не бачив тої кишені.

Це був бездоганно змайстрований прихований шов.

— Її там раніше не було! — наполягав Ленґдон.

— Тоді, наскільки я розумію, ти й цьогоне бачив? — Сієнна засунула руку до кишені, видобула з неї гладенький металевий предмет і обережно вклала Ленґдону в руку.

Той отетеріло витріщився на нього.

— Ти знаєш, що це? — поцікавилася Сієнна.

— Ні... — відповів Ленґдон тремтливим голосом. — Ніколи не бачив нічого подібного.

— Що ж, на жаль, я знаю,що це таке. І абсолютно впевнена, що саме через цей предмет хтось намагається вбити тебе.

—

***

Міряючи кроками свою приватну кабінку на борту яхти «Мендаціум», координатор Нолтон розмірковував про відео, яке мав оприлюднити завтра вранці перед усім світом, і відчував дедалі більший неспокій.