Чтение онлайн

«Що ж це в біса зі мною коїться, га?»

Видіння срібноволосої жінки й дзьобатої маски не йшли йому з пам’яті. Я— життя. А я— смерть.Він спробував викинути ті видіння з голови, але вони немов витаврувалися в його мозку. А зі стола на нього витріщалися дві маски з театральної програмки.

«Ваші спогади залишатимуться сплутаними й неструк- турованими, — сказала йому Сієнна. — Минуле, сьогодення й фантазії — усе змішається докупи».

У Ленґдона запаморочилося в голові.

Десь у квартирі задзвонив телефон. То був пронизливий старомодний дзвінок, що долинав із кухні.

— Сієнно? — гукнув Ленґдон, встаючи з-за стола.

Але йому ніхто не відповів. Сієнна й досі не повернулася. Через два дзвінки ввімкнувся автовідповідач.

— Сіао, sono іо, — почувся у відповідь радісний голос Сієнни. — Lasciatemi un messaggio е vi richiamero. (Привіт. Це я. Залиште ваше повідомлення, і я вам передзвоню.)

Почувся писк, і якась охоплена панікою жінка з сильним східноєвропейським акцентом надиктувала повідомлення. Її голос відлунив у коридорі.

— Сієнно, це Данікова. Ти де? Це жахливо! Твій друг, лікар Марконі, він помирати! У шпиталі всі збожеволіти! Тут поліція! Люди кажуть поліції, що ти втекла, рятуючи пацієнта! Чому? Ти ж його зовсім не знаєш! Тепер поліція хоче поговорити з тобою! Вони взяли твою особову справу! Я знаю, що та інформація фальшива — хибна адреса, без телефонних номерів, липова робоча віза, тому вони не знайти тебе сьогодні, але невдовзі все одно вони тебе знайти!

Я намагаюся попередити тебе. Мені дуже жаль, що так сталося, Сієнно.

Дзвінок скінчився.

Ленґдон відчув, як на нього накотилася нова хвиля жалості й каяття. Із того, що він почув у цьому повідомленні, стало зрозуміло, що лікар Марконі дозволив Сієнні працювати в шпиталі. А тепер поява Ленґдона в лікарні коштувала Марконі життя, а інстинктивне бажання Сієнни врятувати незнайомця може їй дорого обійтися в майбутньому.

У цей момент у дальньому кутку квартири гучно гепнули двері.

«Вона повернулася».

Через кільканадцять секунд заверещав автовідповідач.

«Сієнно, це Данікова! Ти де?»

Ленґдон аж скривився, знаючи, щосаме почує Сієнна. Поки прокручувалося повідомлення, він прибрав програмку й поклав на столі все так, як було раніше. І нечутно прослизнув назад до ванної кімнати, почуваючись незручно через те, що зазирнув у минуле Сієнни.

Через десять секунд у двері ванної тихо постукали.

— Я почеплю одіж на ручку дверей, — сказала Сієнна хрипким від хвилювання голосом.

— Дуже вдячний, — відповів Ленґдон.

— Коли впораєшся, прийди, будь ласка, у кухню, — додала вона. — Мені хотілося б показати тобі дещо важливе, перш ніж ми до кого-небудь звернемося.

* *

Сієнна пройшла через залу до своєї скромної спальні, дістала з комода сині джинси і светр і попрямувала до туалетної кімнати.

Зустрівшись очима з власним віддзеркаленням, вона підняла руку, міцно вхопилася за товстий «кінський хвіст», сильно смикнула його — і зняла перуку з голого скальпа.

Із дзеркала на неї втупилася поглядом лиса тридцяти- дворічна жінка.

Сієнні не бракувало проблем у житті, і хоча вона вже навчилася покладатися на інтелект, щоб долати труднощі, нинішня халепа приголомшила її.

Відклавши перуку, вона вмила лице й руки, ретельно витерлась, потім переодяглася, знову наділа перуку й обережно поправила її. Жалість до самої себе була тим почуттям, до якого Сієнна майже завжди ставилася з нетерпимістю, але тепер, коли на очі наверталися сльози, вона збагнула, що не має іншого вибору, як дозволити собі поплакати.

І вона дозволила.

Вона плакала через своє життя, яке не піддавалося контролю.

Вона плакала за наставником, який загинув у неї на очах.

Вона плакала через нестерпну самотність, якою повнилося її серце.

Але понад усе вона плакала за своїм майбутнім, яке зненацька стало таким непевним.

розділ 9

У трюмі фешенебельного судна «Мендаціум» координатор Лоренс Нолтон сидів у своїй зачиненій скляній кабінці й отетеріло витріщався на монітор комп’ютера. Він щойно завершив попередній перегляд відеоматеріалу, який залишив їхній клієнт.

«Невже я маю передати оце засобам масової інформації завтра вранці?»

За десять років роботи в Консорціумі Нолтону доводилося виконувати всілякі дивовижні завдання, які, наскільки йому було відомо, лежали в площині між шахрайством і незаконністю. Робота в сірій царині моралі була звичною для Консорціуму — організації, єдиний моральний принцип якої полягав у тому, щоб іти на все заради виконання обіцянки, даної клієнту.

«Будемо виконувати. І не треба зайвих запитань. Що б гам не було».

Однак перспектива оприлюднення цього відео стурбувала Нолтона. У минулому, хоч які б химерні завдання доводилося виконувати, він завжди розумів раціональний бік справи... розумів мотиви... розумів потребу в бажаному результаті.

Однак це відео просто збивало з пантелику.

Відчувалося, що воно якесь не таке.

Дуже не таке.

Повернувшись за комп’ютер, Нолтон знову запустив відеофайл, сподіваючись, що повторний перегляд прояснить суть справи. Він підсилив звук і приготувався до дев’яти- хвилинного перегляду.