Чтение онлайн

Фернан увійшов у нішу, вона йому сподобалася. Стіни й стелю покрив товстий шар пилюки, а подекуди й сажі. Очевидно, тут розпалювали вогнище. Він заліз на дошки, що лежали на двох пласких каменях, і почав розчищати стінку зверху вниз. Спочатку Фернан працював металевою скребачкою але, коли до стіни лишилося не більше сантиметра, довелося взяти губку.

Він нахилявся до відра, вмочав у воду губку, вичавлював її і обережно водив по стіні. Знову нахилявся до відра — й знову водив мокрою губкою по стіні.

Минуло з півгодини, і Фернан робив це вже майже механічно. Вниз — угору, вниз — угору, вниз — угору…

Сонце спускалося все нижче, і в ніші зробилося темнувато. Але Фернан працював доти, поки не помітив, що тре стінку сухою губкою.

Зирк у відро — порожньо.

Підійшовши до джерела, він почув тихий незнайомий звук. Звук долинав звідкись знизу.

Прислухався — внизу чулося гудіння й чмихання перегрітого автомобільного мотора.

Фернан кинувся до намету, схопив бінокль, підбіг до краю плато і відразу ж побачив машину.

Маленька вантажівка застрягла у піску недалечко, за кілометр від оази. Біля машини вовтузився дебелий чоловік у європейському одязі й тоненький юнак з кучмою яскраво виблискуючого на сонці золотистого волосся.

Фернан попрямував до пальм. По дорозі він ще раз підніс до очей бінокль. Енергійні рухи чоловіка, що орудував лопатою біля задніх коліс автомобіля, здалися йому знайомими.

— Грегорі, — закричав Фернан, — їй-бо, Грегорі! — і побіг, притримуючи рукою бінокль, що теліпався на грудях.

Кілька хвилин місцевість сповнювалася глухими ляпасами — Фернан і Григорій радісно поплескували один одного по спині.

Потім француз вирвався із залізних Тарасюкових обіймів і усміхаючись промовив:

— Пустеля є пустелею, а ввічливість — ввічливістю!

— Знайомтесь, будь ласка, — галантно вклонившись, сказав Тарасюк. — Майя Кремньова — філолог. Фернан Гізе — покоритель надр земних!

Фернан низько зігнувсь і потис маленьку Майїну руку.

— Не певний, що на вас чекає тут якась пожива. Розраховувати на пам’ятки письменства в печерах Саммілі не доводиться…. Зрештою, — люб’язно додав він, — якщо філолог виявиться тут зайвий, то прекрасна дівчина — ніколи!

Майя зробила реверанс, а коли француз одвернувся, показала йому язика.

Фернан обійшов машину навколо, поколупав пісок під колесами, потім досить безцеремонно випхав із кабіни хазяїна вантажівки і скомандував:

— Усі, крім дам, по каміння!..

Через півгодини машина в’їхала в оазу.

— Прошу до шатра! — Фернан гостинно відхилив полу свого намету.

Речі були складені в одній з ніш. Здалеку все глухіше долинало торохкотіння вантажівки. На заході, на фоні ще світлого неба, виблискувала Венера.

— Не треба до шатра, — сказала Майя. — Тільки уявити собі — вечір у піщаних степах аравійської землі! Пальми, оаза, річища колишніх річок!.. Покажіть нам краще, чим ви тут займаєтесь?

— Але ви, мабуть, стомились? — невпевнено спитав Фернан.

— Встигнемо відпочити!

— Тоді беріть ліхтарі, а то нічого не побачите!

…В ніші була сиза напівтемрява. Фернан освітив риштовання, скребок, губку.

— Сьогодні я працював тут. Але поки що нічого не виявив…

Григорій також запалив свій ліхтар і почав роздивлятися стіни. Світле коло перескочило з одного кутка в інший і…

Радісний вигук залунав у сховищі: в жовтому колі, граціозно піднявши передню ногу з маленьким гострим копитцем, стояло смугасте лоша — зебра, а трохи далі, із темної, ще не розчищеної частини скелі, виглядала смішна голова жирафи — з маленькими ріжками і лякливо нашорошеними вухами.

— Це називається “нічого не виявив”! — вигукнула Майя.

— Вже сутеніло, і я справді нічого не помітив, — зніяковіло пробурмотів Фернан.

— Чудово! — крикнув з дощок Григорій. — Якщо таку красу виявлено “випадково”, то які відкриття можна зробити тут “навмисне”!

— Ви ще не бачили найцікавішого, — скромно сказав Фернан. — Що тоді скажете?

Він вийшов з ніші, швидко попрямував уздовж великої скелі і несподівано зник з очей. Майя і Григорій кинулися за ним. Помітивши світло від ліхтаря, протиснулись у вузьку печеру і прикипіли на місці.

На верхній частині стіни вони побачили намальовану синьою фарбою дівчину з важкою хвилею волосся, що збігало цо спині, з веселими синіми очима й тонким юним станом. Вузькими пальцями вона тримала люстерко в круглій оправі з довгою прямокутною ручкою.

Хто вона? Коли жила? Де тепер її нащадки? Куди пішла з цього краю, знищеного пісками і сонцем?

Тепер, коли цей малюнок відомий будь-якій освіченій людині із численних репродукцій, що є в кожному музеї, синя дівчина сприймається гак само умовним персонажем, як Мадонна Рафаеля чи Даная Рембрандта.

Але тоді — в гірських скелях Саммілі, в житлі невідомого стародавнього роду — вона здалася їм живою і близькою.

Слово честі, ніхто не здивувався б, якби вона зійшла раптом із стіни і мовила: “Добрий вечір!..”

Вони довго дивилися на синю дівчину. А потім мовчки вийшли із сховища.

Майя ще трохи постояла біля кручі, слідкуючи за двома білими постатями, що ставали все меншими й меншими.

Фернан і Тарасюк поволі пішли до оази, неподалік од якої було колись знайдено самміліти.

Майї теж треба було до оази — скелі не повідають їй стародавніх легенд. Але сьогодні довелося лишитись.