Чтение онлайн

Звичайно, тепер двадцятий вік, а не п’ятнадцятий. Зараз не розведеш у Римі багаття, щоб спалити саму думку про заселені світи, які існують у Всесвіті у великій кількості. Але чому не можна спаплюжити припущення про чийсь приліт звідти до нас на Землю?

— Цікаво! — похмуро мовив Тарасюк. — Про це треба подумати. А тепер скажіть, як справи з рентгеном?

— Краще, ніж я думав. У Бейруті, виявляється, є непогана лабораторія. Там досить потужний апарат…

— Прекрасно! Не будемо гаяти часу. Мені залишилось тільки розрахуватися з господарем — і я повністю у вашому розпорядженні!

Тарасюк востаннє перевірив, чи відкриті об’єктиви кіноапаратів, чи надійно закріплені лапи маніпулятора, що стискають чорно-зелений циліндр згортка, і скомандував:

— До сховища!

їх відокремлювала від апарата товста бетонна стіна. Крізь маленьке, захищене свинцевим склом віконце було видно тільки екран.

Григорій натягнув рукавиці, неначе взяті напрокат із рицарської зброї в історичному музеї. Тепер маніпулятори стали ніби продовженням його рук. Фернан умостився за пультом, і вони вп’ялися очима в трохи мигтючий зеленавим світлом екран.

Фернан повільно крутив ручку. Потужність випромінювання зростала. На екрані все ясніше вимальовувався контур циліндра. Скраю він був розмитий — час сильно пошкодив метал.

— Давайте повний! — сказав Григорій.

Екран зробився яскраво-зелений. Циліндр, обережно підтримуваний лапами маніпулятора, виднівся зовсім різко. Тарасюк — залізні руки там, у камері, повторювали всі його рухи — повертав мідний циліндр з одного боку на другий, підставляючи його променевому потокові з усіх боків.

Весь згорток покривали виразки окису. Маленькі острівці непошкодженого металу потопали в морі іржі. Найбільший острівець був саме в центрі циліндра.

— Приглушіть! — попросив Григорій.

Зелене мерехтіння стало м’якше.

— Стійте! — закричав Фернан. — Стійте! Невже ви не бачите? Зараз я зроблю різкіше!

Тепер і Тарасюк помітив, що темний острівець у центрі зображення покрито химерним сплетінням трохи світліших ліній.

Григорій натис кнопку сталого режиму. Через кілька хвилин можна було побачити такі ж ледь помітні знаки і на інших неушкоджених острівцях міді.

Але як він не намагався зробити зображення чіткішим, це йому не вдавалося. Заважали товсті шари окису.

— Доведеться розгортати! — промовив нарешті Фернан. — Іншого виходу немає! Вмикаю кіноапарати!

Сталеві лапи за екраном заворушилися. Фернан з повагою скоса глянув на великі Тарасюкові руки. На екрані було видно, як почав розкручуватися згорток. Циліндр став ширший на кілька міліметрів, потім на сантиметр, потім ще на сантиметр…

— Різкіше! — тихо скомандував Григорій.

Екран спалахнув, і скраю згортка показалися чіткі незрозумілі значки, щось середнє між ієрогліфами та літерами.

Несподівано край згортка разом з написаним почав розпливатися і через мить зовсім щез. Циліндр зробився тонший.

І хоча вони знали, що відігнутий край неминуче мав розсипатися на порох, хоча до цієї сумної події добре підготувалися і були впевнені, що всі деталі надійно зафіксовані кіноапаратами, в сховищі почулося зітхання.

— Розгортайте далі! — сказав Фернан.

Великі Тарасюкові руки знову обережно заворушились, і знову почав набухати на мерехтливому екрані темний циліндр.

…Через дві години мідний згорток перестав існувати. Замість нього лишилося близько двох сотень жовтих лусочок з вигравіруваними на них письменами і шість касет кіноплівки.

Чорні сліди атомів на платівці були набагато коротші, ніж треба. Майже вдвічі коротші. Матвій узяв таблицю еталонів і уважно переглянув її від початку до кінця.

Невже радіоактивні ізотопи берилію та алюмінію? Це ж чудово! Виходить, самміліт ще зовсім молодий — йому не більше за мільйон років.

Матвій відкрив футляр друкарської машинки і почав відстукувати результати досліду.

Ззаду рипнули двері, але він не звернув на це ніякої уваги і друкував далі.

— Ще одна стаття в газету? — трохи іронічно вимовив за його спиною дзвінкий голос.

Бєлов озирнувся. У дверях стояла тоненька дівчина в штанях і светрі.

— Ви до мене?

— Якщо ви Бєлов, то до вас.

— Вибачте, щось я вас не пам’ятаю.

— Нічого! Я вас теж не пізнаю. Я вас уявляла зовсім не таким. Дуже високим і обов’язково брюнетом.

— Астроному не обов’язково бути високим. До зірок все одно не дістанеш. Та ви сідайте…

— Страшенно не люблю сидіти. Насиділась на все життя! Дев’ять років у школі, п’ять — в університеті…

— А потім?

— А потому одержала диплома. Ви теж умієте говорити римою?

— Не знаю, — сказав Матвій. — Взагалі мені писати дуже важко.

— Це я давно помітила, — погодилась дівчина.

— Яким чином? — Бєлов подивився на агресивну гостю підозріло.

— А ви досі не спромоглися написати мені хоч би листівку.

Матвій здивувався:

— Вам? Листівку? Чекайте-но, а як вас звати?

— Майя Кремньова!..