Чтение онлайн

– Пане Бумблякевич, ваше прізвище зустрічається і в козацьких реєстрах. Був такий полковник Бумблякевич. Уславився тим, що розбив москалів на Ворсклі. Понадто – був схожий на вас! Зросту, правда, вищого, але теж у тілі й голомозий. Гнув у руках підкови, п’ястуком міг убити хоч бичка, а хоч москаля.

– Я давно підозрював, що я не простий собі чоловік. Щось у мені завше було таке, що вивищувало над іншими. Але життя затовкло так, що з мене вийшла сіра і непримітна особа.

– А, до речі, яке ваше ім’я?

– Кличте мене Бумблякевич.

– То я маю до вас звертатися на прізвище?

– Моє ім’я така ж бздура, як і ваше. Одна лише різниця, що ви своє самі вибрали, а мені дано воно від народження. Я завше соромився його. Особливо в школі, коли почали вивчати Котляревського. З мене кепкували, насміхалися, і я зненавидів його. А згодом просто вирішив забути. І якось уже звиклося, що перетворився я на Бумблякевича без роду й імени. І так мені найліпше.

На хвилю обоє замовкли. В тиші чути було тільки ліниве цокання дзиґаря. І тут пролунав сміх. Сміявся Транквіліон, і в очах його танцювали бісики:

– А що?! Коли б це від вас залежало, то кого б ви порятували? З тих семи, розстріляних 27 жовтня?

Це було так несподівано, що Бумблякевич не відразу второпав, про що мова, а коли дійшло до нього це підступне і їдке запитання, то зрозумів, що вскочив у халепу. На сто відсотків певним не був, що стоїть перед ним Семенко. А назвавши будь-кого іншого, міг образити нового знайомого.

– Гадаю, ті, хто готував вашу втечу, не день і не два розмірковували, на кого саме має впасти вибір. А ви хочете, аби я отак просто з мосту, назвав одного з семи? – відповідав ухильно, відтягуючи час.

– Хочете мене запевнити, що ви облишили вираховувати, з ким маєте справу? Та б’юсь у заклад, що ви тільки тим і займалися впродовж нашої розмови. Хіба ні? І рух вашої думки прозорий для мене, як княжі фіранки. Я навіть скажу, як ви думали. У фінал вийшло тільки два імені. Решта п’ятеро відпали відразу. Йогансен і Семенко, правда? Два найвідоміші і найперспективніші. Але коли вибирати з-поміж них двох, то шальки схиляються у бік першого. Бо що чекати від Семенка в майбутньому? Ще кілька томів віршів? А от від Йогансена можна дочекатися великої прози. Чи я не маю рації?

Бумблякевич кивнув.

– Ви не Йогансен.

– Ні. І знаєте, чому? Його викреслили одним із перших.

– Не може бути!

– А так, так! Нехай стане вам відомо, що Майк був невиліковно хворим, йому залишилося жити лічені роки. А може, навіть і не роки. Це жорстоко, я знаю, але іншого виходу не було. Тим часом Ванченко і Штангей закроювалися на дуже серйозних прозаїків. А Лебідь? Це поет від Бога. До речі, кращий за Йогансена.

– Справді?

Замість відповіді Пупс став читати вірша:

– Це Лебідь? – не повірив власним вухам Бумблякевич.

– Ні! – радісно вигукнув Пупс. – Лесь Корсун! Його ви взагалі до уваги не брали, чи не так?

Бумблякевич здогадався, що з ним просто граються, і Пупс ані в думці не має розкрити секрет. Він буде декламувати без кінця, наводячи приклади, які взаємо заперечуються, усе дужче затуманюючи таємничу особу, врятовану підпільниками. І мабуть мав на те свої причини. Можливо, справжня суть крилася в тому, що врятовано було не Йогансена і не Семенка, а когось іншого, когось, хто на ту пору ще не завоював собі гучного імені. Можливо, навіть урятовано було помилково. І тепер Пупс просто боявся помітити на обличчі Бумблякевича ознаки розчарування. Могла бути й інша причина. Допустимо, що врятували Семенка, а він не виправдав надій.

– Пане Транквіліон, а що пишете ви зараз? – якомога буденним тоном запитав Бумблякевич.

Пупс примружив очі і втелющив у співрозмовника довгий пронизливий погляд, мовби збирався просвердлити у його голові дірочку й розгадати, чим той дихає. Та з дірочкою нічого не вийшло. Голова Бумблякевича виявилася твердим горішком.

– Зараз я надаю перевагу історичним поемам. Ось бачите на полиці – поема «Трикутник смерті» в чотирьох томах про наші визвольні змагання. Поруч поема «Крути» в двох томах. Далі йдуть мої літературні спогади в десяти томах. Біоґрафія княгині фон Шруботяг у шести томах, біоґрафія князя Теодора фон Шруботяга у двох томах. Ось такі мої скромні здобутки.

Бумблякевич ввічливо усміхнувся. Він був недалеко від істини.

– Одначе, коли ви збираєтесь на лови, то пора. Чуєте відлуння кроків? Це панна Фрузя йде за вами.

І справді, небавом з’явилася Фрузя.

– Пане Бумблякевич, прошу за мною. Ваша ловецька одіж наготовлена. Внизу вже всі зібралися. Чекають лише на молодого князя.

– Бажаю вам щасливих ловів! – гукнув їм навздогін Транквіліон, і сміх його видався чомусь глузливим.

Фрузя запровадила Бумблякевича до вітальні, де чекали на нього зелена мисливська куртка, штани-галіфе і зелений капелюх із когутячим пір’ям.

– Прошу перевдягатися. Я вам тут наготувала кілька пар чобіт, аби ви могли вибрати найвигідніші. Бо на ловах це дуже важливо.

– Я ніколи не взував чобіт.

– Ви не були у війську? – здивувалася Фрузя.

– Е-е… ні… Я не хотів іти до війська.

– Хіба таке можливе? Не хотів – і не пішов?

– Ну, не все так просто. Мій вуйко поклав мене по знайомству на місяць в лікарню для вар’ятів на Кульпаркові. Я вдавав, що мене гнітять нав’язливі думки. Я розповів лікарям, що де б не перебував, усе рахую – сходи, штахети, дерева, бруківку, дощинки паркету… Геть усе. І мене комісували. Правда, я там пробув не місяць, а цілих два, та все одно це ліпше, аніж втратити півтора року у війську.