Чтение онлайн

– Ви хочете мене образити?

– У жодному випадку. Але мені не дає спокою думка, що вас порятовано без жодної користи для нашої літератури. – Бумблякевич навмисне вирішив подратувати Пупса, аби витягти з нього якнайбільше інформації. – Нічого з того, що ви написали у цих чудових інкубаторних умовах, де не треба думати про шмат хліба і дах над головою, не вартує й одного вашого вірша, написаного в тоталітарному режимі.

Пупс спаленів і став бризкати слиною:

– Як ви таке можете говорити? Хіба ви читали написане мною тут? Ці поеми…

– Власне, ці поеми – ці талмуди багатослів’я, один вигляд їхній викликає тільки глумливу посмішку. Де ви бачили, аби сучасний поет писав віршовані романи? А ці ваші творіння, що славословлять різні персони? Ви серйозно вважаєте, що вони мають якусь вартість?

– Але ж ви не читали!

– Ні. Але твердо знаю, що все, написане на злобу дня чи присвячене оспівуванню якоїсь персони, – пса варте. Вас порятовано було не для цього, а щоб ви подарували нашій літературі шедевр. Де ваш шедевр? Я вас питаю!

У Транквіліона на очах заблищали сльози. Він підійшов до шафки, витяг плящину якоїсь зеленої настоянки і, хлюпнувши її тремтячими руками в келих, одним духом випив.

– Ви не розумієте, як я мучусь… – Він перехилив ще одного келишка, цокочучи зубами по склу. – Справа в тому… справа в тому… що я не можу більше нічого путнього створити… Я почуваюся порожньою бляшанкою… всередині тільки пустота… Я можу торохтіти… це все, на що я спроможний… Гадаєте, я не розумію, чого я насправді вартую? Але де гарантія, що якби врятовано було когось іншого, то й з ним після всіх переживань не сталось би те саме? Я працюю як віл, ні дня без рядка…

Бумблякевичу стало шкода його. Він узяв плящину і налив собі. Настоянка виявилася солодкаво-гіркою і мимоволі викривила вуста.

– Ще це таке?

– Абсент, – враз ожив Пупс. – Полинова настоянка. Абсент – напій богеми. Знаєте картину Пікассо «Любителька абсенту»?

– Та синюшна і худа шкапа, яка на ній зображена, ніколи не викликала в мені бажання спробувати абсенту.

– Це єдине джерело мого натхнення. Я вже перепробував усе. Нюхав зогнилі яблука, як Фрідріх Шиллер, тримав ноги в гарячій воді, як Дені Дідро, випивав бутель вина, як Віктор Забіла, ковтав живу муху, як Остап Рудиковський, прив’язував до голови крижану брилу, як Митрофан Александрович! Я пускав собі кров, як Апулей, заливав воском вуха, як Антін Дикий! І тільки абсент мене воскресив, я відчув бадьорість духу. Я сам готую цю настоянку…

– Ви знаєте, мені раптом спало на думку, що ви мене розіграли, – перебив його Бумблякевич. – І то розіграли досить дотепно.

– Що ви хочете цим сказати?

– Що ви не той, за кого себе видаєте. Я думаю, під час того порятунку приреченого до розстрілу сталася помилка. Така акція не могла відбутися без підкупу конвоїрів. А ті наплутали. Після кількох років допитів, етапів і ув’язнення на Соловках ніхто вже не був схожим на себе. Зграя примар, що хиталися від вітру. Уявімо, що це відбувалося так. До вашого бараку зайшов конвоїр і викрикнув: «Хто на букву «Й»? Виходь!» І тоді хтось, хто і близько не був на букву «Й», відказав: «Я». Просто той, хто був справді на букву «Й», знаходився у сусідньому бараку. Чому відгукнувся хтось інший? Адже це могло означати й виклик на розстріл. Хоча я так не думаю. Ви ж самі сказали, що це сталося 27 жовтня. Тобто – першого ж дня. Ще нікого не почали розстрілювати, в’язні знали, що їх чекає вища міра покарання, але не знали коли. Тому він і відгукнувся, побачивши, що викликають не групами, а поодинці. Таким чином, замість генія врятували графомана, який відтоді мусить жити життям генія. Він мусить якось виправдати своє існування і множить, множить гори непотребу.

– Це маячня! – Транквіліон впав у крісло і, шморгаючи носом, перехилив плящину просто з горла. – Як ви можете? Я стільки пережив! Врешті-решт я упорядкував оці незліченні скарби! За це одне тільки я заслужив шани і слави!

Конец ознакомительного фрагмента.