Чтение онлайн

— А про що це ви шепотілися там, у передпокої з моєю дружиною? Га?

Старенька зашарілася.

Ти добре знаєш, навіщо прикидатися, подумав я.

— Він розповідав мені про Тамаша, — сказала стара, усе ще червоніючи, але вражаючи мене своїм цілковитим самовладанням.

Старий зняв з носа пенсне, підморгнув мені підсліпуватими очима і знову начепив окуляри на місце. Хоч яким пришелепкуватим він тепер був, та завжди всією душею тішився, коли вдавалося когось змусити до брехні. Більшу насолоду він отримував лише в тому випадку, коли міг комусь завдати матеріальних збитків.

— Що ти скажеш про дорожнечу, синку? Га? Саме сьогодні мені довелося повідомити поштареві, який приносить мені пенсію… Елла, хустка майже сповзла… що я казав?.. ага… якщо мені не підвищать пенсію, я, на жаль, не зможу тим часом давати йому чайові. Адже зараз і поштар належить до панівного класу, чи не так?.. хе-хе… то хай зробить щось. Що ти на це скажеш, синку?

Ні, не дивно, що моя дружина любила мене більше, ніж батька. Але як її мама змогла витерпіти його поруч себе сорок чи п'ятдесят років? В стражданні, як видно, нема межі терпінню.

Я відвів погляд від тестевого обличчя й задивився на великий каштан, що шелестів на вітрі — його саме обсіла зграя веселих горобців, — а коли я обернувся…

То й була та мить, коли я отримав перший шок, який підштовхнув мене до самоспостереження; за ним будуть ще й інші. Я не люблю так званих символів, не люблю узагальнень, намагаюся розглядати явища в їхніх природних межах, та після цієї сповненої взаємної відрази розмови стало зрозуміло, що я не можу ігнорувати подвійне попередження. Той, хто сидів навпроти мене і кого я усім серцем зневажав і ненавидів, був схожий на мене. Хоч би як ми різнилися способом життя, однак зачаті й народжені згідно з загальними його законами, і, постарівши, як пара стоптаних чобіт, ми однаково плентаємося до неминучого кінця. Тож я відвернувся від каштана, що колихався за вікном, мій погляд знову впав на тестя — і мені перехопило дух.

Я не перебільшую: моє серце завмерло. Тестева рука змітала зі скатертини крихти хліба довкола філіжанки абсолютно так само — ну, точнісінько! — як це звик робити я під час сніданку за вранішньою кавою. Я не плутаю, моторика повністю збігалася. Старий підставив долоню до краю столу, правою рукою круговими рухами зібрав крихти докупки, далі обережно, аби не посипалися на підлогу, змів їх у підставлену черпачком долоню лівої руки. Якийсь час він вдоволено оглядав невеликий коричневий горбик, а тоді — точнісінько, як це робив я — трохи відхилив голову назад, відкрив рота і рвучко вкинув туди здобич.

— Той, хто крейцар не цінує, тому й форинт не слугує, — мовив він із зітханням, приплющивши очі. Навкруг вуса від задоволення у нього виступив піт.

Я попрощався зі старою й пішов. Від збудження трохи не перекинув свою філіжанку з кавою. Досі я вважав, що змітаю крихти долонею заради порядку, аби бачити перед собою чистий стіл. Однак насправді усе інакше! Виявляється, мені шкода віддавати їх горобцям. Виявляється, я пожираю навіть крихти, аби не ділитися з горобцями, які, злітаючись до мого віконця, повсякчас зазирають до кімнати. Виявляється, що стареча скнарість уже розпочала в мені свою повільну, руйнівну для душі роботу, і якщо я не дам їй по руках, вона підриє всю шляхетну споруду.

Отже, старість? Вже прийшла, питав я себе, не вірячи. Вже? Чи, може, до мене вчепилося кілька паскудних звичок, що непомітно закам'яніли на поверхні душі? Та, увага! Можна ошукати себе самого! Треба дослідити усі мої звички і все, що криється за ними. Я почувався, як той пес, що ганяється за власним хвостом.

Уже на другий чи третій день я відкрив у собі іншу бридку звичку, новий гігантський екземпляр скнарості. Однак нині мій загострений нюх дозволив мені схопити її за вухо і поставити в куток.

— Пане метре, ви вже прочитали мій рукопис?

— Я не метр. Прошу звертатися на ім'я.

Та я його пожалів. Нахабне полум'я молодості, що війнуло з його очей, на мить обпекло мене. Його худе, костисте лице ще не набрякло самовдоволенням, було свіже й вимогливе, він ще не вдовольняв-ся тим, чого вартував.

— Перепрошую, що це був за рукопис?

Рукопис роману він послав мені поштою в супроводі шанобливого листа. Рукопис я, певна річ, не читав. Та й не варто було, адже відомо, що рукописи молодих письменників погані. На той час я вважав, що замість читання чужих недолугих романів краще писати самому, принаймні, написане власноруч буде хоч трохи ліпшим.

Стривай, мовив я до себе. Ліпшим? Для кого? Ти захищаєш інтереси людськості? Чи шкодуєш часу? Ти знову заощаджуєш, нікчемо, аби було що кинути до рота?

Я ще раз глянув в обличчя юнакові: мені не варто було його остерігатись. Здається, я добре знаюся на письменницьких типажах: цей видавався абсолютним нездарою. Нічого, — подумав я, — не будемо дріб'язковими, я ще маю що марнотратити. Адже суворість — це різновид скнарості.

— Любий друже, — звернувся я до хлопця, — я з величезною насолодою прочитав ваш роман. Дозвольте мені детальніше викласти свою думку…

Молодик не зводив з мене очей.

— …знаю, — провадив я далі, — що молоді не люблять, коли їх хвалять у вічі…

— Ви були так ласкаві прочитати увесь роман? — молодий письменник був приголомшений.

— Що означає увесь?

— Усі вісімсот аркушів… до останньої сторінки?

— Не міг відірватися, любий друже, — запевнив я хлопця. — Однак я не хотів би зараз ділитися своїми враженнями…

— Лиш одне запитання, пане метре…

— Жодного запитання, — перебив я. — Свою думку я викладу в рекомендаційному листі, який маю намір надіслати своєму другові Л.Ф., головному редакторові.

На його обличчі читалася тягуча тупість трясовини, мене ж охоплювало натхнення.

— Як відомо, мій молодий друже, старші письменники мого віку загалом ощадливо ущедрюють інших визнанням… так-так, це гарний вираз, ощадливо ущедрюють… З плином часу, самі з себе дивуючись, вони стають обережнішими в оцінках. Не надто хвалять, та ще й егоїзм заважає. У своїй пожадливості вони кожен успіх хочуть привласнити собі, й ніколи не докладатимуть зусиль для того, щоб подібний до вас, незрілий, примітивний телепень… — природно, я називаю вас так лише для прикладу — наскубав собі листя з їхніх лаврових вінків. Талант!.. молодий талант!.. Але ж у цьому немає ніякої заслуги, мій друже, це як полюція в підлітка. Ні, ви зумійте написати в шістдесят хоч одну гарну сторінку, і цим будете хизуватися. Та до шістдесяти нехай ніхто не сміє вважати себе талановитим.