Чтение онлайн

Могила. Цього слова теж бракувало в моєму лексиконі, поки Тамаш своїм прутником не почав підганяти мене до могили.

На похорони я не ходив. Спершу пояснював це тим, що іноді можу знічев'я голосно підсміюватися з лицемірних атракцій, якими, за браком кращого, розважає себе зодягнена в траур публіка; з часом — коли вже звиклися з моєю відсутністю, вже не було потреби у моїх відмовках, щоб, лишившись удома, наодинці з собою, оплакати того, хто вартував моїх сліз. Таких, на щастя, траплялося небагато. Що старіша людина, то більше висівок застрягає на її ситі, й останньою — на жаль, останньою — виявляється вона сама.

Я звик до того, що не відвідую похорони, і це мене занепокоїло. Отже, в мене вже виробилися звички — безпомилкова ознака старіння — зморшки не лише на тілі, а й у душі. До яких уже всі, виявляється, звикли. Такою мірою, що коли одного разу… навесні?.. минулого року?.. чи, може, ще й раніше… я все ж пішов на похорон, люди шепотілися за моєю спиною. Для свого віку я маю неймовірно гострий слух — чи, принаймні, мав донедавна — стосовно того, що мене цікавить; до всього іншого я був і залишусь глухим.

На Фаркашретське кладовище мене виманила церемонія поховання чоловіка однієї відомої пештської красуні. Була чудова осіння днина, природа застигла в осінньому вбранні — що ж, подумав я, трохи вигуляю себе. На жаль, не розрахував, що зустріну стільки знайомих.

— А цього яким вітром сюди занесло? — почулося за моєю спиною справа.

— І чого цей сюди припхався? — зліва.

— І що йому тут треба? — долетіло вже згори, з хмар, з неба гучним гримотінням, либонь, від самого небіжчика.

Шепотіння:

— А ти не знав, що він плутався з удовицею?

— Справді?

— Багато років.

— Не дивно.

Здавалося, ніби дерева й хрести на могилах зацікавлено озиралися мені вслід, коли я повільно брів по кісточки в вогняному опалому листі за жалобним повозом, відступаючи в кінець довгої процесії. Там був увесь Будапешт, то чому й мені не вшанувати пам'ять умерлого? Не прийти лише тому, що не мав до нього ані крихти поваги? Це не пояснення. Дружину шкода, байдуже, чи мав з нею інтрижку, чи ні. Вона ж самотньо, не спираючись ні на кого, прошкувала за повозом, гордовита, струнка, уся в чорному з голови до ніг; обличчя відкрите, довга жалобна вуаль відкинута, через капелюшок на плечі. За п'ять кроків позаду неї, схлипуючи й зітхаючи, йшла вороняча зграя родичів, ще далі — офіційне вороння, теж у чорному, за ними — нескінченний потік старих чоловіків та жінок, і всі як один гаряче кивали головами, ніби стверджували: ну, ось… отаке-то! Запах молодих тіл губився в старечому смороді.

— Виходить, що й ти іноді сюди навідуєшся?

Я знав, що серед багатьох ворон і вороноподібних він найперший — щойно угледить — націлиться на мене своїм дзьобом. Він такий старий і трухлявий, що замість ніг уже пересувається на самих варикозних венах, його голос такий тріскучий, що навіть мухи спотикаються об нього, його лице вапняно-біле, наче його ж власна посмертна маска, проте незважаючи на це, він такий нахабно набридливий, ніби в його жилах тече кров якогось двадцятирічного шибайголови. Нічого й уточнювати, що він поет, лірик.

— Отже, й ти іноді буваєш на цвинтарях?

— Зрідка.

— Ми знаємо… знаємо це. Але ж бувають виняткові оказії!

І вже грайливо підморгує мені колючими, водянистими очицями. Либонь, задля більшого сміху іменує себе Яношем Курейсом молодшим, ніби можна уявити собі старшого за нього Яноша Курейса! Затуливши очі від сонця долонею, хоча сонце й не палюче, а по-осінньому лагідне, він шукає поглядом вдовицю, що йде за поховальною процесією.

— Ще й досі красуня… еге ж?.. хе-хе-хе.

Ох ти, ходяча мумія, кажу про себе, та з тебе вже порохно сиплеться, а ти й досі корчиш з себе мужчину?! Варто тебе стиснути, і ти витечеш з-поміж пальців, як коров'ячі мізки. А ти ще й приплямкуєш, ніби твої губи й справді з м'яса та крові. Сорок чи скільки там років ти ходиш у поетах, ображених батьківщиною, і не можеш дотумкати, що батьківщина теж має право ображатися на тебе?

Навіть у повільному темпі жалобної процесії він ледве встигає за мною. Я майже пожалів його, і він вчепився в рукав мого пальта, аби не відстати від мене, а радше, не пропустити ту історичну хвилину, коли я біля могили зустрінуся з удовою.

Адже в поетичних жилах цього ветхого птаха кров починає текти швидше лише від смакування найінтимніших конфузів і скандалів, які час до часу збуджують громадське життя. Він завжди точно міг сказати, хто з ким зі світочів нашої культури мав зв'язок і коли він обірвався.

Повільно змахуючи крильми, над процесією пролетіла ворона, потім друга, третя. Слідом за ними нечутно наблизилася густа чорна зграя. Я сподівався, що котрась із них відірветься від решти і спуститься на череп стариґаня, що шкандибав поруч. Та нині навіть птахи втратили пророчий дар.

Поет прилинув смердючим ротом до мого вуха.

— То це правда, що її чоловік ні про що не здогадувався?

Я мовчки дивлюся на нього.

— Кому-кому, а мені можеш сміливо признатись.

— Вибач, — кажу я, вивільнюю свій рукав з його кігтів і відходжу.

Однак мене вже перехоплює інший милий колега.

— Тебе зрідка можна зустріти на цвинтарі.

Ворони продовжують кружляти над нами чорним блискучим згустком, крадучи в нас останні промені осіннього сонця.

Мій колега Шома Деметріус бере мене під руку, й знизу — зауважте — без усяких на те підстав підморгує мені.

— Тебе зрідка можна зустріти на цвинтарі.

— Зрідка.

— Ця розвага вже не для таких дідів, як ми.

Я кидаю на нього погляд: як ми?

Мій колега Шома Деметріус теж лірик, однак на повну противагу своєму колезі, чиє лице носить печать смерті, він так і пашить здоров'ям, тож його присутність на кладовищі — богохульство. Інша його суттєва відмінність: ніхто в світі його не цікавить, він приглядається, прислуховується лише до себе, постійно скаржачись на щось.