Леопард
Шрифт:
– Та… – Харрі відкинувся у кріслі, заклавши руки за голову. – Літератури про серійних убивць написали кілометри. У кіно поліція зазвичай кличе на допомогу психолога, який, прочитавши кілька рапортів, створює портрет убивці, що неухильно й безпомильно відповідає дійсності. Люди гадають, що фільм «Генрі: портрет убивці-маніяка» – це таке універсальне втілення серійного убивці. Та насправді серійні убивці такі ж різні, як і всі люди взагалі. Вони від решти злочинців різняться єдиним.
– Себто?
– Їх не вдається піймати.
Бйорн Гольм розреготався, але второпав, що недоречно, й знову замовк.
– Але ж це не так? – з надією запитала Кая. – А як же…
– Тобі спали на гадку випадки, коли пощастить визначити почерк, а за цим зрозуміти, хто злочинець. Але згадай усі нерозкриті убивства, які досі вважають поодинокими, бо між ними не спромоглися встановити зв’язку. Таких тисячі.
Кая кинула оком на Бйорна. Той багатозначно кивав.
– Отже, гадаєш, у цьому випадку є зв’язок?
– Атож, – відповів Харрі. – І ми маємо віднайти його, не використовуючи допитів, щоб самим не засвітитися.
– Як же?
– Коли ми працювали у службі безпеки, аналізуючи картинки з погрозами, ми зосереджувались виключно на встановленні ймовірного зв’язку, не допитуючи жодної живої душі. У нас була натовська пошукова система, коли ніхто ще й гадки не мав про Яху чи Гугл. Послуговуючись нею, ми мали змогу прослизати всюди й вивчати все, що хоч якось відбивалося у Мережі. Зараз маємо чинити так само. – Він глянув на годинник. – Саме тому я за півтори години лечу в Берген. За три години матиму розмову з однією безтурботною особою, яка, щиро сподіваюся, стане нам у нагоді. Отже, намащуймо салом п’яти. Ми з Каєю вже висловились. Бйорне, що ти маєш?
Бйорн Гольм стрепенувся у кріслі, наче його розбудили.
– Що? Чи маю що? Небагато, мабуть…
Харрі обережно помацав вилицю.
– Але щось таки маєш.
– Та нічого. Ані ми у криміналістичному відділі, ані слідчий не знайшли майже нічого про Маріт Ульсен і решту жертв.
– За два місяці, – зауважив Харрі. – Ну ж бо, не тягни.
– Повторюсь ще раз, – провадив далі Бйорн. – Протягом двох місяців ми аналізували, просвічували наскрізь, вдивляючись, поки не заболять очі, у все, що маємо, фотографії, зразки крові, волосини, уламки нігтів тощо. Ми обміркували двадцять чотири версії того, як убивця спромігся проколоти по двадцять чотири отвори у горлянці двох попередніх жертв у такий спосіб, щоб лінії всіх проколів збігалися в одному місці. Але ніякої відповіді не знайшли. У Маріт Ульсен теж у роті була рана, але ножова і рвана, – жахіття. Коротше, нічого.
– А що з тими камінцями у льосі, де знайшли Боргні?
– Проаналізували. Багато заліза та магнію, трохи алюмінію та кремнію. Так звана базальтова порода. Пориста й чорна. Ну що, тепер ясніше?
– У Боргні та Шарлотти з внутрішнього боку зубів знайшли залишки заліза та колтану. Що це значить?
– Що обох було вбито одним і тим самим пекельним пристроєм, але ми ні на крок не наблизились до розгадки, адже не уявляємо, що то було.
Тиша.
Харрі кахикнув:
– Отже, Бйорне, розповідай.
– Про що?
– Про те, що непокоїть тебе увесь час, поки ми тут сидимо, я ж не сліпий.
Експерт-криміналіст почухав щетину на підборідді, не зводячи очей з Харрі. Кахикнув раз. Потім другий. Кинув благальний погляд на Каю. Відкрив рот, знову його закрив.
– Добре, – сказав Харрі. – Тоді переходимо до…
– Це щодо мотузки…
Решта двоє втупились у Бйорна.
– Я знайшов на ній черепашок.
– Он як! – мовив Харрі.
– Але не виявив солі.
Вони знов утупилися в нього.
– Незвична річ, – пояснив Бйорн, – черепашки у прісній воді.
– Тобто?
– Я говорив з біологом, котрий досліджує прісноводні водойми. Черепашка належить ютландському синьочерепашковому молюскові, одному з найдрібніших підвидів, який зустрічається в Норвегії лише у двох озерах.
– Яких же?
– Ейєрен та Люсерен.
– Обидва в Естфолді, – сказала Кая. – Поряд. Великі озера.
– У густонаселеному фюльке, – додав Харрі.
– Соррі, – мовив Гольм.
– М-м-м… А мотузка – чи є якісь ознаки, що вказують, де її придбано?
– Немає. В тому-то й річ. Жодних. Вона взагалі не схожа на жодну мотузку з тих, що я будь-коли бачив. Лише натуральні волокна, ані нейлону, ані будь-яких інших неприродних складників.
– Коноплі, – сказав Харрі.
– Що? – спитав Гольм.
– Коноплі. Мотузки та гашиш виготовляють з однієї рослини. Якщо забажаєш покурити, можна просто заскочити в порт і підпалити швартові біля порома у Данію.
– Це не коноплі, – мовив Гольм, – ігноруючі хихикання Каї. – Луб’я в’яза та липи. В’яз переважає.
– Справжня кустарна норвезька мотузка, – зауважила Кая. – Саме такі колись робили на хуторах.
– На хуторах? – здивувався Харрі.
Кая кивнула:
– Колись у кожнім селі була хоч одна людина, яка зналася на тому, як добре сукати мотузки. На місяць опускаєш деревину у воду, щоб розмокла, потім дереш кору та луб’я. А потім сукаєш. Виходить мотузка.
Харрі з Бйорном повернулися у кріслах до Каї.
– Що таке? – спитала вона розгублено.
– Послухай-но, – мовив Харрі. – Гадаєш, таке всі знають?
– А-а-а, от ти до чого… – сказала вона. – Просто мій дідусь сукав мотузки.
– Ага. Тож для мотузок використовують в’яз та липу?
– Загалом, можна використовувати луб’я будь-яких дерев.
– Дотримуючись якоїсь пропорції?
Кая стенула плечима:
– Звісно, я не фахівець, але, як на мене, незвично сукати мотузку з луб’я різних порід дерев. Пригадую, як Евен, мій старший брат, розповідав, що дідусь використовував лише липу, бо вона погано вбирає воду. Тому свої мотузки йому не доводилось смолити.
Выбор Шивы
1. Галактический шторм
Фантастика:
научная фантастика
рейтинг книги