Чтение онлайн

Про підземний хід, що вів на Підзамче, розповідали чимало легенд. Колись він мав три гілки, але де вони докладно починались, ніхто не знає. У 1900 році знайшли одну гілку, що мала півтора метра ширини і довжини, а бігла від Княжої Гори впоперек Татарської та Жовківської до вулиці Балконової (тепер Гайдамацька).

Пасла дівчина корову. Аж ось корова зайшла в терня і, мов крізь землю запалась. Дівчина побігла до кущів і побачила широку нору, з якої пробивалося блідаве світло. Не мала іншої ради й почала спускатися.

Світло вивело її на чудову зелену луку. А на луці паслася велика череда корів таких самих, як і її Красуля. Пастух виглядав якось дивно: мав на собі розшитий золотими нитками кунтуш, високі сап'янові чоботи і меча за спиною.

– Що тут шукаєш, дівчино? – спитав пастух.

– Корову шукаю, пане вояку.

– Як шукаєш, то знайдеш, – відказав і рукою махнув на череду.

Але як тут було щось відшукати, коли всі корови були красі, у всіх на чолі біла пляма та й писки однакові. Походила вона серед корів і врешті згадала, що у її Красулі один ріг був надщерблений. Завдяки цьому пізнала її.

– Твоє щастя, – сказав пастух, – інакше б тобі навіки тут лишатися довелось.

Вдарив мечем у землю, все довкола стемніло й тільки маленьке світелко показувало дівчині дорогу назад.

Один клепарівський дідич прочув, що під землею зберігаються королівські скарби і заповзявся їх добути. Зігнав свою челядь, щоб копали землю у тім місці, де казали, має бути підземний прохід.

Кілька днів тяжко працювали слуги і врешті докопалися до золотої брами. Коли це примчав на змиленому коні дідичів управник і кричить що маєток під землю западається.

Дідич спинив роботу і вернувся додому. А там і справді побачив, що його великий будинок уже по самі вікна вгруз у землю

– Що ж воно таке? – дивувався вій.

– Це все тому, що ти відкопуєш старий замок, – сказав йому батько. – А наскільки прокопаєш углиб, настільки і дім наш загрузне. Ліпше кинь ту дурну роботу.

Дідич звелів яму засипати. І – диво!. 3 кожною лопатою землі його маєток поволі випірнав, наче з моря.

Більше ніхто не важився докопуватися до підземного міста.

Між Клепаровом і Голоском стояли Белзькі гори. Один пастух ночував там з кіньми в полі.

Якось серед ночі з'явився перед ним чоловік у чорному плащі і почав махати рукою, аби йшов за ним.

Пастух рушив за чоловіком і побачив, як гора розступилась і зблисло світло. Вони увійшли всередину й опинилися в людному місті з гарними кам'яними будівлями.

Пастух зачудовано дивився на вбрання міщан – це було якесь дивне вбрання, багато оздоблене золотом і коштовним камінням. Вони йшли вздовж яток. що аж тріщали від різноманітного краму.

– Купи три речі, – сказав чоловік.

Пастух став питати ціни – а все таке дешеве, що аж руки трусяться купити. І купив би не три, а тридцять три, якби гроші мав. Було ж у пастуха лише кілька грошиків. Купив собі чоботи, купив бриля, хотів ще пояс купити, але гроші скінчилися.

– Пошукай, пошукай! – гукали йому купці, навперебій опускаючи ціну. Пастух випотрошив усі кишені, навіть у постоли зазирнув – нема більше.

І враз голосний плач залунав, ціле місто гірко заплакало, а чорний чоловік, усміхнувшись, повів пастуха назад. Щойно вивів його з гори, як вхід до неї зачинився, і вже ніщо не нагадувало про існування таємничого міста.

Пастух пізніше розпитав людей і дізнався, що там під горою вже багато літ перебуває зачароване місто. І лише раз на сто літ з'являється воно з-під землі. Якщо в таку ніч знайдеться людина, котра купить будь-які три речі, то місто звільниться від чар.

Чи відомо вам, що на Кайзервальді був колись розлогий Бузиновий яр? Ну то й що? – здвигнете ви плечима. Чи мало які яри бувають, всіх не запам'ятаєш.

Одначе про цей яр знало ціле місто. А знало тому, що мешкала там в глухих хащах бузини сама Бузинова пані. Мова йде про ті часи, коли ще Бузинова пані не шкодила людям, а навпаки – помагала.

Отже, у Бузиновім яру була викопана глибока студня, а круг студні цвіли на всі барви польові квіти. Кажуть, що коли котрийсь із парубків не знаходив нареченої собі у власному селі, чи в місті, то йшов до Бузинової пані і просив дозволу пошлюбити якусь з її дочок. Дочки Бузинової пані мешкали в студні і, щоб викликати їх звідти, досить було зірвати квітку і кинути в криницю. Після цього з'являлася така красуня, вродливішої за яку на цілу Галичину не знайшлося б. Мала вона світле довге волосся, що вкривало її наче плащ, блакитні очі сяяли, наче джерела, освітлені сонцем. Кожен, кому судилася така дружина, весь вік свій жив у незмінному щасті, бо за яке б діло не брався, то кожне вдавалося, а що б не замислив – усе збувалося. Найцікавіше ж те, що дівчата зі студні ніколи не старілися і так, як з'являлися молодими, так молодими й щезали по смерти свого чоловіка.

Тривало це доти, доки Бузинову пані не розлютив один дурний шляхтич, що мав маєток в Замарстинові. Він собі вирішив, що коли в студню кидають звичайну польову квітку, а виходить звідти така красуня, то яка ж краса несказанна з'явиться, якщо кинути найгарнішу троянду?

От він об'їздив кілька маєтків, доки знайшов незвичайно пишну квітку, і рушив до Бузинового яру. Звичайно, підозрював що це може не сподобатися Бузиновій пані, а тому прибув у яр ще на світанку. Прокрався тихенько до студні, кинув хутенько троянду і сів чекати свою суджену.

Але Бузинова пані все це відала й бачила з-за свого невидимого віконечка в бузинових хащах.

– Ну, зачекай, свинтусе, покажу я тобі, як мене не поважати, – сказала вона сама до себе.

І тої ж миті вистрибнула зі студні на цямрину велика зелена ропуха. Шляхтич аж скрикнув з переляку:

– Цур і пек тобі, маро!

– Яка я тобі мара? – обурилась ропуха. – Я твоя наречена. Де моя карета? Невже ти заставиш мене чалапати пішки?

– А бодай тебе! – вилаявся шляхтич і подався геть з яру.