Чтение онлайн

І попіл вітром рознесло,

Билини навіть не осталось;

Тілько одним одно хиталось

Зелене дерево в степу.

Червоніє по пустині

Червона глина та печина,

Бур'ян колючий та будяк,

Та інде тирса з осокою

В яру чорніє під горою,

Та дикий інколи кайзак

Тихенько виїде на гору

На тім захилім верблюді.

Непевне діється тойді:

Мов степ до бога заговорить,

Верблюд заплаче, і кайзак

Понурить голову і гляне

На степ і на

Карабутак

.

Сингичагач

кайзак вспом'яне,

Тихенько спуститься з гори

І згине в глиняній пустині…

Одним єдине при долині

В степу край дороги

Стоїть дерево високе,

Покинуте богом.

Покинуте сокирою,

Огнем не палиме,

Шепочеться з долиною

О давній годині.

І кайзаки не минають

Дерева святого.

На долину заїжджають,

Дивуються з його,

І моляться, і жертвами

Дерево благають,

Щоб парості розпустило

У їх біднім краї.

[Перша половина 1848, по дорозі з Оренбурга до Раїма]

* * *

Та не дай, господи, нікому,

Як мені тепер, старому,

У неволі пропадати,

Марне літа коротати.

Он піду я степом-лугом

Та розважу свою тугу.

«Не йди,- кажуть,- з ції хати

Не пускають погуляти».

[Друга половина 1848, Косарал]

ЦАРІ

Старенька сестро Аполлона,

Якби ви часом хоч на час

Придибали-таки до нас

Та, як бувало во дні они,

Возвисили б свій божий глас

До оди пишно-чепурної,

Та й заходилися б обоє

Царів абощо воспівать.

Бо як по правді вам сказать,

То дуже вже й мені самому

Обридли тії мужики,

Та паничі, та покритки.

Хотілося б зогнать оскому

На коронованих главах,

На тих помазаниках божих…

Так що ж, не втну, а як поможеш

Та як покажеш, як тих птах

Скубуть і патрають, то, може,

І ми б подержали в руках

Святопомазану чуприну.

Покиньте ж свій святий Парнас,

Придибайте хоч на годину

Та хоч старенький божий глас

Возвисьте, дядино. Та ладом,

Та добрим складом хоть на час,

Хоть на годиночку у нас

Ту вінценосную громаду

Покажем спереду і ззаду

Незрячим людям. В добрий час

Заходимось, моя порадо.

I

Не видно нікого в Ієрусалимі,

Врата на запорі, неначе чума

В Давидовім граді, господом хранимім,

Засіла на стогнах. Ні, чуми нема;

А гірша лихая та люта година

Покрила Ізраїль: царева война!

Цареві князі, і всі сили,

І отроки, і весь народ,

Замкнувши в городі ківот,

У поле вийшли, худосилі,

У полі бились, сиротили

Маленьких діточок своїх.

А в городі младії вдови

В своїх світлицях, чорноброві,

Запершись, плачуть, на малих

Дітей взираючи. Пророка,

Свого неситого царя,

Кленуть Давида сподаря.

А він собі, узявшись в боки,

По кровлі кедрових палат

В червленій ризі походжає,

Та мов котюга позирає

На сало, на зелений сад

Сусіди Гурія. А в саді,

В своїм веселім вертограді,

Вірсавія купалася,

Мов у раї Єва,

Подружіе Гурієво,

Рабиня царева.