Чтение онлайн

А за дверима про своє

Солдатськеє нежитіє

Два часовії розмовляють.

Така ухабиста собой,

И меньше белой не дарила.

А барин бедненький такой.

Меня-то, слышь, и подсмотрили,

Свезли в Калугу, и забрили.

Так вот те случай-то какой!

А я… аж страшно, як згадаю.

Я сам пішов у москалі;

Таки ж у нашому селі

Назнав я дівчину… Вчащаю

І матір удову єднаю.

Так пан заклятий не дає.

Мала, каже; - нехай, дождуся.

І, знай, вчащаю до Ганнусі.

На той рік знову за своє;

Пішов я з матір'ю просити.

«Шкода, - каже, - і не проси.

П'ятсот, - каже, - коли даси,

Бери хоч зараз…» Що робити!

Головко бідна! Позичать?

Та хто таку позичить силу?

Пішов я, брате, зароблять.

І де вже ноги не носили,

Поки ті гроші заробив.

Я годів зо два проходив

По Чорноморії, по Дону…

І подарунків накупив

Найдорогіших… От вертаюсь

В село до дівчини вночі -

Аж тілько мати на печі,

Та й та, сердешна, умирає,

А хата пусткою гниє.

Я викресав огню, до неї…

Од неї пахне вже землею,

Уже й мене не пізнає!

Я до попа та до сусіди,

Привів попа, та не застав -

Вона вже вмерла. Нема й сліду

Моєї Ганни. Я спитав

Таки сусіду про Ганнусю.

«Хіба ти й досі ще не знаєш?

Ганнуся на Сибір пішла.

До панича, бачиш, ходила,

Поки дитину привела

Та у криниці й затопила».

Неначе згага запекла.

Я ледве-ледве вийшов з хати,

Ще не світало. Я в палати

Пішов з ножем, не чув землі…

Аж панича вже одвезли

У школу в Київ. От як, брате!

Осталися і батько й мати,

А я пішов у москалі.

І досі страшно, як згадаю.

Хотів палати запалить

Або себе занапастить,

Та бог помилував… А знаєш,

Його до нас перевели Із армії чи що?

Так что же,

Ну, вот теперь и приколи.

Нехай собі. А бог поможе,

І так забудеться колись.

Вони ще довго говорили,

Я став перед світом дрімать,

І паничі мені приснились

І не дали, погані, спать.

[Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]

* * *

Думи мої, думи мої,

Ви мої єдині,

Не кидайте хоч ви мене

При лихій годині.

Прилітайте, сизокрилі

Мої голуб'ята,

Із-за Дніпра широкого

У степ погуляти

З киргизами убогими.

Вони вже убогі,

Уже голі… Та на волі

Ще моляться богу.

Прилітайте ж, мої любі,

Тихими речами

Привітаю вас, як діток,

І заплачу з вами.

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

КНЯЖНА

Поема

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою.

Розкажи, як за горою

Сонечко сідає,

Як у Дніпра веселочка

Воду позичає.

Як широка сокорина

Віти розпустила…

А над самою водою

Верба похилилась;

Аж по воді розіслала

Зеленії віти,

А на вітах гойдаються

Нехрещені діти.

Як у полі на могилі

Вовкулак ночує,

А сич в лісі та на стрісі

Недолю віщує.

Як сон-трава при долині

Вночі розцвітає…

А про людей… Та нехай їм.