Чтение онлайн

Та й додому пішли,

І ніхто не згадає.

Нас тут триста, як скло!

Товариства лягло!

І земля не приймає.

Як запродав гетьман

У ярмо християн,

Нас послав поганяти.

По своїй по землі

Свою кров розлили

І зарізали брата.

Крові брата впились

І отут полягли

У могилі заклятій”.

Та й замовк, зажуривсь

І на спис похиливсь.

Став на самій могилі,

На Дніпро позирав,

Тяжко плакав, ридав,

Сині хвилі голосили.

З-за Дніпра із села

Руна гаєм гула,

Треті півні співали.

Провалився козак,

Стрепенувся байрак,

А могила застогнала.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]

III

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині -

Однаковісінько мені.

В неволі виріс меж чужими,

І, не оплаканий своїми,

В неволі, плачучи, умру,

І все з собою заберу,

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні,

На нашій - не своїй землі.

І не пом'яне батько з сином,

Не скаже синові:

“Молись, Молися, сину: за Вкраїну

Його замучили колись”.

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні…

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]

IV

“Не кидай матері!” - казали,

А ти покинула, втекла.

Шукала мати - не найшла,

Та вже й шукати перестала,

Умерла плачучи. Давно

Не чуть нікого, де ти гралась;

Собака десь помандрувала,

І в хаті вибито вікно.

В садочку темному ягнята

Удень пасуться. А вночі

Віщують сови та сичі

І не дають сусідам спати.

І твій барвіночок хрещатий

Заріс богилою, ждучи

Тебе неквітчану. І в гаї

Ставочок чистий висихав,

Де ти купалася колись.

І гай сумує, похиливсь.

У гаї пташка не співав -

Й її з собою занесла.

В яру криниця завалилась,

Верба усохла, похилилась,

І стежечка, де ти ходила,

Колючим терном поросла.

Куди полинула, де ділась?

До кого ти перелетіла?

В чужій землі, в чужій сем'ї

Кого ти радуєш? до кого,

До кого руки приросли?

Віщує серце, що в палатах

Ти розкошуєш, і не жаль

Тобі покинутої хати…

Благаю бога, щоб печаль

Тебе довіку не збудила,

Щоб у палатах не найшла…

Щоб бога ти не осудила

І матері не прокляла.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]

V

“Чого ти ходиш на могилу?
–

Насилу мати говорила.
–

Чого ти плачеш ідучи,

Чому не спиш ти уночі,

Моя голубко сизокрила?”

“Так, мамо, так”.

І знов ходила,

А мати плакала ждучи.

Не сон-трава на могилі

Вночі процвітає,

То дівчина заручена

Калину саджає,

І сльозами поливає,

І господа просить,

Щоб послав він дощі вночі

І дрібнії роси.

Щоб калина прийнялася,

Розпустила віти.

“Може, пташкою прилине

Милий з того світа.

Зов'ю йому кубелечко