Чтение онлайн

–  Та встигли ж.

–  А я думав, все уже… воно як заклинило, понесло… я крутю…

Більше тут не було чого робити. “Крутю”… Я мовчки повер-нувся до Оксани, що так і лишилася під стіною.

–  Ходімо.

–  А що там?
– вона дивилась запитально.

–  Нічого. Машина велика, а вулиця маленька, от і не вміщається.

–  А-а. А я боялася, що ви знову битися почнете. Он як ви всіх.

–  Та, - я тільки махнув рукою.

Бійка на жінок завжди справляє велике враження. І пищать вони не з переляку, а від захвату, щоб і самим взяти участь, принаймні голосом. Це я точно знаю. А тому коли є змога дати по пиці комусь у їх присутності - будь ласка, всі будуть задоволені. Проте зараз… Біс його зна.

–  Ви ду-ужий, - вела далі Оксана, - ви, мабуть, каратист?

Але я не люблю вихвалятися перед жінками - хай краще здаля поважають, воно так більше приваблює.

–  Знаєте, Оксаночко, як каратист прийшов до Вінні-Пуха?

–  Ні.

Я розповів, вона засміялась.

Попереду з’явилася Центральна площа.

Сонечко сяяло, машини гули, тлусті добродії у сквері вигулювали жінок та собак. Я все продовжував теревенити, а сам уже почав виглядати - а чи не поцупили мою коняку. Та ні, наче не поцупили, оно стоїть, виблискує на сонечку білими боками, скучила вже, мабуть, за хазяїном. Довгенько загуляв.

–  Сюди, Оксаночко, давайте, через цей сквер.

Дівчина глянула здивовано, не розуміючи, куди її ведуть, але не заперечила, а тільки довірливо сперлась на руку свого кавалера. Тобто, на мою.

Банькатий дрючок з величеньким чорним собакою недовірливо обнюхали нас. Дрючкові, певно, було завидки, та й собаці. Оксаночка скосила очі та міцніше вхопилася за мене.

–  Не бійтеся, - сказав я.
– Собаки в нас виховані, особливо великі… Так от, уявляєте, він поголився, і голову поголив, тільки чуприну лишив, як у козаків. Кришнаїт тепер.

Ми пройшли ще з півтора десятка кроків, і тут я відчув негаразд. Є, знаєте, така властивість у людей, що звикли до несподіванок: в якийсь момент ладен заприсягтись - зараз щось трапиться. Тільки тут я, здається, не до кінця відчув. Може, отупів за день, чи дуже мирною здавався навколишній пейзаж. І поки я, наче баран, крутив головою, роздумуючи, що і звідки може взятись, ззаду вже заверещали:

–  А-а-а-а!

Обертаючись та відсуваючи вбік Оксану, я почув:

–  Стій! Стій!

Потім гарчання.

Тихою алеєю просто до нас летіла здоровезна чорна тварина, розтинаючи повітря скаженим риком, а десь далеко з лементом шкандибав її хазяїн. Ті самі, що нас обнюхували.

Зараза!

Собака був величенький, здається, доберман чи щось таке. З коротким хутром, через яке аж шкіра просвічувала, з довгими ногами та пацючим хвостом, з ощиреною пащею та лютими червоними очима.

За спиною тихо зойкнула Оксана. Я намацав її руку, намагаючись заспокоїти, а коли оскаженіла тварина опинилася на відстані одного кроку і вже підтягла задні ноги, рвучко стрибнув убік, намагаючись випередити блискавичні звірячі рухи. Але Тарзана з мене не вийшло.

Замість того щоби схибити і закотитись у перші-ліпші кущі, собацюра встиг загальмувати і, проїхавшись юзом по алеї, розвернувся до мене й зупинився не далі як за півметра. А Оксана стояла зовсім біля нього.

Першим же, якимось позасвідомим рухом я відштовхнув дівчину вбік. Роздивлятись, як вона впала, не було часу, бо доберман вже підводився на задні, збираючись повторити спробу. Якимось дивом я все-таки встиг ухилитися, почувши зовсім поряд клацання зубів. Стерво. Ну, тримайся. Коли звірюка приготувалася до наступної атаки, я викинув вперед-угору правицю. Блискавичним рухом чорний писок гойднувся за нею, і я, боячись не встигнути, як хвацький футболіст, вдарив самим носком черевика у відкрите, надивовижу тонке собаче горло. Щось голосно хруснуло. Собака, наче підстрелений, на весь зріст чвакнувся об асфальт і захрипів, б’ючи лапами.

Здається, йому досить.

Дещо отямившись, я почав шукати очима - де там моя панна. Ноги мої трохи трусилися, тому довелося зібрати всю природжену галантність.

–  Ви не забилися?

Дівчина сиділа на асфальті і дивилася такими очима… Ой-ой. Жалко, що то не був лев чи носоріг. Хоча який там лев. Я озирнувся на хриплячу тварину. Бугай вгодований. Як на такого м’яса вистачає. І все-таки пригод на сьогодні вже було забагато. Навкруги почав збиратися натовп. Я допоміг дівчині підвестися, але тут несподівано відчув на лікті чийсь доторк. Просто біля мене стояв дрючок, хазяїн тварюки, вилупивши окуляри.

–  Що ви зробили з Джеком?!

Я кліпнув очима.

–  Він же дві тисячі коштує. Це ж син Джульбарса…

Мабуть, я виглядав дурнем, але все не міг второпати, що варнякає це непорозуміння. А воно тим часом взяло мене за комірець.

–  Ти бандюга. Ти вбив мого Джека. Я тебе в тюрму…

Я глянув на велетенське тіло собаки, на слизькі губи дрючка, і тут всю мою галантність як вітром здуло.

–  Ах ти ж падло!

Безпорадно дзенькнули окуляри, у натовпі знову зойкнули, а на плече мені лягла важка долоня.

–  Спокійно.

Я очікував, що мене зараз будуть тримати, але не гадав, що так міцно, тому зараз же розвернувся, відпустивши старого жить. За спиною стояли два менти.

Знайшовши очима обличчя Оксани, я підморгнув їй, мовляв, усе буде гаразд, а сам вклонився вартовим порядку:

–  Шеф, я тут попрацював гицелем. Результати перед вами.

Ті дивилися прозоро.

–  Він убив мого Джека! Мого собачку.
– Старий намагався звертатися до міліціонерів, тримаючись від мене якнайдалі.
– І мене вдарив. От усі бачили.

Я посміхнувся.

–  Розберемось, - сказав міліціонер і повернувся до мене.
– За віщо ви били цього громадянина?

–  Шеф, якби я його бив…

–  Зрозуміло, - він взяв мене під лікоть.
– Ходімо.

Товариш його стояв поряд з дідом і щось ретельно занотовував. Здається, я добряче вскочив. На виході з натовпу до мене приєдналася - ото вже сільська душа - Оксана. Тепер ми гуляли під охороною.

–  А куди це ми йдемо?
– запитав я згодом. Наче знічев’я.

Міліціонери не відповідали.