Чтение онлайн

Попереду блимнули яскраві вогники. Я озирнувся. Шлях ліворуч нам перетинала величезна, вся в кабелях стіна, а праворуч тяглася на невисоких залізних гачках шина. Мені колись казали, скільки там вольтів, та згадувать не було часу. І я вирішив не ризикувати. Попереду ревонуло, очі нам засліпили два яскраві прожектори.

–  Лягай!
– я сіпнув свою супутницю за рукав донизу і сам впав поруч, притискуючи її до землі. Бо’зна, що там в цих поїздів під пузом. Наступної миті у тунелі зробився невеличкий землетрус із цунамі та кінцем світу. Поїзд налетів на нас, верещачи та галасуючи, і ми з Оксаною вмить перетворилися на рейки, шпали та таке інше - це по нас грюкотіла багатотонна машина, стукали несамовиті колеса: так-так, так-так. Я під поїздами колись лежав, але й мені стало моторошно тут, у підземеллі, а дівчина… Я тільки бачив білу сукню поруч, таку ніжну й недоторкану серед суцільного бруду, і відчував під рукою дівочу спину - чи диха ж вона там?

Залізний вихор пролетів над нами, лишивши оте своє “так-так, так-так”, здається, в самих печінках. Я підвів голову й машинально витер щоку. Дівчина поруч не рухалась.

–  Оксано!
– покликав я і сам не почув власного голосу.
– Оксаночко!

Дівчина обережно розплющила очі.

–  Оксаночко, треба далі, розумієш?

Боже, та що вона зараз може розуміти?!

Але дівчина кивнула і стала обережно підво-дитись.

–  Давай-давай, - підганяв я, і вона не стала навіть обтрушувати сукню.

Ми полетіли вперед. Поступово очі стали звикати до примхливого освітлення, і я вловив попід стінами сіре ворушіння - і там, і там. Пацюки.

Вмить у голові сплило все, що я чув про пацюків та метро - де правда, де брехня, хто розбере. Аби тільки Оксана не побачила, бо… Та вона зараз не здатна була оглядатись.

–  Андрію!

–  Що?

–  Туфлі!

Високі підбори заважали бігти, втомлюючи і без того знервовану дівчину. Я сказав:

–  Та зніми ти їх геть!
– і ледве стримався, щоб не ви-лаятись.

Оксана слухняно нахилилася. Коли б знаття. Треба було кросівки взувати.

–  Давай сюди!
– я взяв з дівочих рук обідрані до нестями, ще п’ятнадцять хвилин тому зовсім нові туфлі.
– Та-а-ак!

Допомогти їм, мабуть, нічого не могло. Хай вже будуть на мій рахунок.

–  Ну їх до дідька, га? І знову в очах дівчини я нічого не побачив, навіть жалю. Вона цілком покладалася на мене.

–  Такі не жалко, - сказав я.
– Оп-ля, і все… І в наступну мить тунель освітила блискавка. Стіни хитнулися, понизу шарахнуло, наче черга з РПК. Я від несподіванки мало не впав, а Оксана заверещала та притислася до мого плеча. Чорт! Я таки влучив у цю шину, і білі, колись нові туфлі якимось чином замкнули всі вольти. “Га-га-га-га-гах”.

–  Чорт!

Не щастить, так не щастить.

Я потягнув свою бідолашну супутницю далі. Дівчина вже відверто висіла на моїй руці.

–  Ну ще трошки, ще трошки… - умовляв я.

Той, хто будував метро, був вельми розумний, бо в центрі міста станції стояли одна за одною майже поруч. І скоро на обрії з’явилася світлова пляма.

–  Слава Богу!

Останні метри я вже майже ніс свою супутницю.

–  Ну давай, ну давай…

Я вийшов на світло і обережно, щоб знову не трапити на вольти, підняв дівчину та поставив на перон. Вона нерозуміюче оглядалась.

–  Приїхали, - сказав я, вистрибуючи нагору, - тут наче нічого не горить.

Ну й вигляд у нас був! Я тихцем озирнувся і подивився у велике люстро, що біля голови поїзда. Сукня дівчини перетворилася на брудну драну ганчірку, та й сам я, хоч нічого і не порвав, все одно потребував добрячого прання. Ну і, звичайно, всі заозирались, коли ми вийшли з закутка і попрямували до ескалаторів - ще б пак, таке видовисько. Ці ідіоти ще не знали, що діється на станції поруч.

–  Диви! Диви!

–  Ого!

Я підхопив Оксану під руку і швидко потягнув уперед. Щоб не зважати на бевзнів. На ескалаторі всі тислися від нас до поручів. Нічого, нічого, їдьте, півні французькі, я б на вас подивився. Оксана не звертала уваги на реакцію публіки, бо ще не відійшла від подорожі тунелем.

–  Де це вони так?

–  Панки, чи що?

Мент нагорі теж підозріло зиркав у наш бік. Нема що робить, краще б за пожежниками біг.

–  Давай, давай, - ми по-діловому проско-чили до виходу, і вже на вулиці я зупинився, даючи дівчині змогу перепочити й отямитись.

Оксана дивилася навкруги трохи шаленими очима. Ще б пак! Я теж роззирався, міркуючи, що робити далі. З цими пожежами ми врешті-решт віддалилися від моєї “Вольви” ще на зупинку, і в такому вигляді йти туди пішки… Паскуди, зіпсували вечір! Я озирнувся на супутницю. Вона стояла босоніж на асфальті, потрошку приходячи до тями.

–  Оксаночко, - сказав я задумливо, - здається, я вам винен туфлі.

Вона посміхнулась у відповідь, не зовсім розуміючи, про що йдеться. Ми знаходились у центрі, біля Універмагу, біля пошти, біля невеличкого майданчика з ятками та крамничками кооператорів.

–  За мною!
– скомандував я, нітрохи не сумніваючись, що дівчина послухається. І за кілька хвилин ми вже прочиняли двері колишньої пивнички, а тепер крамнички - так, тут, здається, справді колись була пивниця.

За прилавком, нудьгуючи, сидів чорнявий хлопець. Побачивши нас, він здивовано підвів очі.

–  Слушай, дарагой!
– чемно привітався я, занурюючи руку в кишеню і дістаючи жужмом всі гроші, що там були.
– Мені треба одягнути цю дівчину. І взути. Зрозумів?

Обличчя продавця заграло всіма відтінками - від недовіри через подив до поштивості і нарешті щирої любові.

–  Савсем?
– перепитав він.

–  Савсем, - погодився я і про всяк випадок підсунув хлопцеві під носа кулак. Хай враховує.

Хлопець мене зрозумів. Кинувши ще один погляд на гроші, він заходився витягати з-під прилавка купи шмаття - сукні, сукенки, сарафани, спідниці, штани, кофти, кофтини і таке інше. Моя Оксана, що спочатку стояла, скромно опустивши очі, тепер як зачарована спостерігала за появою барвистих ганчірок. Так діти в цирку дивляться на фокусника.

–  Вибирай!
– вигукнув продавець, очевидь, помітивши, яке враження справили його маневри.