Чтение онлайн

Отож, ніхто «не цікавився й тим, хто такий Володя. Хіба мало є їх — нащадків російської білогвардійщини, які знайшли собі притулок на численних островах японської імперії!

Володя ночував на «Нікка-мару» в комірчині вдвох з молодим японцем, якого звали Катакура. Японець носив прізвище короля шовку-сирцю в Японії, він був рибалкою, і все його майно складалося з кошика, в якому лежали гетта і просочені риб'ячою кров'ю труси. Катакура вчив Володю, як треба швидко і вправно вичищати рибині нутро, і незабаром вони потоваришували.

Ночами Катакура дуже кашляв. Володя бачив, як здригалось у темряві від кашлю все його худе, виснажене тіло. І ставало зрозумілим, чому пішов Катакура на «Нікка-мару». Хворий на туберкульоз, він ніде не міг дістати собі роботу. Кому були потрібні його тонкі, схожі на вірьовки руки, все його хирляве тіло? Адже не знаходили собі праці навіть ті, в кого були дужі м'язи й міцна спина.

Якось уночі Володя прокинувся від густого солодкуватого диму, який ліз у горло. Поряд себе юнак почув незрозумілі звуки. Було схоже на те, що ось тут, у темряві комірчини, мурчить великий кіт.

Володя швидко засвітив свічку, і миготливий її вогник вихопив з нічної пітьми витягнену постать Катакури. Хлопець лежав на дірявому матраці і курив люльку, його очі були широко відкриті, великі круглі зіниці застигли, наче скляні. Бліки від свічки відбилися в них, і очі раптом заблищали холодним антрацитовим блиском. Катакура, захльобуючись, щось хутко замурмотів, потім глибоко, із стогоном затягся димом з люльки.

— Катакуро! Катакуро! — покликав Володя, торсаючи його за плече.

Хлопець кліпнув повіками, з розтулених губ випала раптом додолу люлька. Володя підняв її і погасив. Він уже догадався, яке зілля курив Катакура.

Хлопець був сп'янілий. Він тихо марив у напівзабутті. Володя сприснув його обличчя водою. Поволі розвіювався запаморочливий дим. Катакура приходив до свідомості. Зненацька задушливий кашель перехопив йому дух. Він кашляв довго, смикаючись усім тілом і посинівши, як мрець. Володя стривожився.

— Що з тобою, друже? Випий води, випий. Я зараз гукну лікаря…

Напад кашлю минув. Катакура посміхнувся:

— Тепер мені… легше. Ти казав «лікаря»? Ти… жартував? Який тут… лікар? Може, ти мав на увазі Торадзо? Але ж він лікує самими кулаками…

Володя з запалом почав доводити, як шкідливо для здоров'я курити опіум.

— Дай мені слово честі, що ти більше ніколи-ніколи не вживатимеш цієї отрути! — вимагав він від Катакури.

Хлопець знову посміхнувся легенько, самими куточками уст і знизав плечима — він дивувався з наївності свого товариша.

— Опіум? — перепитав він. — Звичайно, даю слово. Ніколи не вживатиму, бо ніколи більше не дістану. Він дорогий, опіум. Невже ти думаєш, що я маю його повні кишені?

— Твоє здоров'я…

— Здоров'я? У мене в грудях сидить смерть. Я курив опіум, і мені було солодко. Я марив і забув про все. Я бачив батька, і матір, і сестру Сузукі…

У вільний від роботи час Володя годинами простоював на носі шхуни, напружено вдивляючися в обрій. Але море було чисте — ні димка, ні пароплава, тільки маячили шхуни рибалок та іноді пропливав великий човен, захищений від сонця рудими циновками на високих жердинах.

Володя сподівався, що шхуна обов'язково зустріне радянський пароплав, і тоді — воля!

Іноді виникав страх, що жандарми не покинули розшуків і настане день, коли вони з'являться на «Нікка-мару». В такі хвилини Володя палко бажав, щоб радянський пароплав зустрівся раніше, ніж нога жандарма ступить на палубу шхуни.

Часто «Нікка-мару» запливала далеко у відкрите море.

Година стояла ясна, погожа, і шхуна поверталася в бухту з повним трюмом риби. На пристані вже чекали приймальники, гуркотіли мотори грузовиків, гули сирени.

… Добу стояла шхуна в бухті, але матросам і рибалкам відпочинку не було. Вони лагодили снасть, скребли й мили палубу, трапи, перечищали мотор. У трюм спустили кілька бочок прісної води та бочонок саке. Вранці, перед виходом шхуни в море, роботу мотора приходив перевіряти досвідчений механік, викликаний капітаном. По всьому було видно, що «Нікка-мару» готується до тривалої подорожі.

Дві доби «Нікка-мару» йшла повним ходом, іноді тільки кидаючи якір, щоб спустити сітку. Але риба майже не ловилась. Ніколи до цього часу шхуна не заходила так далеко від берегів. Цілий день вона маневрувала у відкритому морі, не виходячи за межі дільниці, площина якої була не більше одного рі [11] , а вночі знову пішла вперед.

Поведінка шхуни здавалася Володі дуже підозрілою. Капітан годинами простоював у заскленій рубці з морським біноклем біля очей. Часто він кликав до себе Торадзо і довго про щось з ним радився. Капітан був високий, худорлявий і стрункий, він нагадував Володі скоріше штабного офіцера, ніж капітана брудної рибальської шхуни.

Вранці наступного дня, коли Володя вийшов на палубу, він побачив там капітана. Вдалині, приблизно за півтора рі, рожевів берег. «Нікка-мару» тихо посувалася вперед, і капітан раз у раз клацав невеликим чорним апаратом, фотографуючи берег.

Володя догадався, що апарат має телеоб'єктив — прилад, який дає можливість фотографувати дуже далекі краєвиди.

Смуга берега з її численними бухточками й пагорками все ясніше виступала з туману, який хутко розвіювався. Сонце здіймалося вище, берег уже не рожевів, а синів, ліси присувалися до самого моря, можна було розглядіти на прибережній смузі будиночки й великі будівлі з високими трубами, з яких валували стовпи чорного диму.

Не помічаючи юнака, капітан продовжував фотографувати. Зненацька у Володі блискавкою майнула думка, що перед ним радянський берег! І капітан, капітан навмисне скерував сюди шхуну, щоб зняти берег на плівку. Капітан шхуни — шпигун!

У першу мить Володя хотів стрибнути вперед і вибити з рук капітана апарат. Але тут з самим капітаном трапилася разюча зміна. Він прожогом кинувся в рубку

І закричав слова команди. Біля нього, наче з води вигулькнув, з'явився Торадзо. Капітан з тривогою вказав йому на обрій. Торадзо метнувся до трапа і зник у шхуні.