Чтение онлайн

— Нема японці. Далеко японці…

Він махнув рукою в далечінь. Зненацька Володя догадався:

— Ти — аїнець?

— Айно, айно, — весело залопотів мисливець.

Ця людина дійсно належала до нечисленного народу, який живе на півдні Сахаліну.

Ламаною російською мовою аїнець розповідав:

— Білку вбив — японець шкурки забрав. Ведмедя вбив — японцеві дай. Много япофів прийшов і дуже бив. Жінку японець забрав…

Довго розповідав мисливець і кожної хвилини тільки й було чути: «японець бив», «японець забрав». Нарешті аїнець спитав:

— Твій тікає японці? Я знаю — твій тікає. Японці впіймає тебе, бух-бух, як рябчик.

Прощаючись, мисливець вказав Володі напрям:

— Туди твій ходи!

Він ліг на живіт і поплазував, показуючи, як треба Володі перейти через кордон.

Потім вони розійшлись: Володя на північ, аїнець на південь. Мисливець дав юнакові дичини і коробочку сірників. Тепер Володя не боявся голоду.

Кордон був близько. Перебрівши через ріку, юнак ішов краєм тайгової долини. Незабаром він почув за собою швидкі кроки і знову побачив аїнця, який наздоганяв його. Мисливець був мокрий від швидкого бігу, захеканий.

Він простяг Володі ганчірку з великим кігтем звіра…

— Ведмідь, кіготь… — проказав аїнець. — Минулої зими вбив. З собою ношу. Щастя дає.

— Не треба, не треба, — замахав Володя руками.

Мисливець замахав головою.

— Не твій, не твій, уруський більсевік дай! Коли японець б'є айна, японець каже: «ти — урусі більсевік! ти — урусі більсевік»! І тепер айно знають, що урусі більсевік дуже хороший люди!

Володя зрозумів, що не взяти зараз талісман — значить тяжко образити мисливця. Юнак сховав подарунок у кишеню штанів, подякував, і знову двоє людей у тайзі розійшлись у різні боки.

Ще три дні йшов тайгою Володя, а потім тайга раптом скінчилась, пішли низькорослі ялинки, низенькі кущі, м'який мох і купини. Неясний гул почув Володя в далечині і відразу впізнав його: це був морський прибій!

Вкрай спантеличений Володя тепер майже побіг, стрибаючи з купини на купину, йому хотілося швидше пересвідчитись, що він помилився. Але ні, це дійсно було море. Незабаром Володя побачив його вдалині — сизу смугу прибережних бурунів, і вже ясно почув його рев.

Свіжий вітер шугнув назустріч, і на губах юнак відчув холодні солоні краплини. А може, то лише так здалося, може ніяких краплин і не було, але море, справжнісіньке море гуло вдалині, і з кожним кроком воно наближалось.

Володя тепер уже біг задихаючись, вітер сповнював його легені. Але він усе ще не вірив своїм очам.

Спинився лише за кілька кроків від моря. Високі хвилі з ревом розбивались об каміння, стіна солоних бризок здіймалась угору, розсипалась, а на її місці виростала вже нова стіна, нові буруни гриміли об каміння, піна клубочилась і шипіла. Хвилі часом перекочувались через кам'яні валуни і заливали низький берег.

Як же могло статися, що юнак, замість кордону, потрапив до моря?

Це трапилося цілком випадково, це була помилка. Міркуючи над цим, Володя зрозумів, що він сам у всьому винен. Він збочив з вірного шляху. Після зустрічі з аїнцем юнак був переконаний, що до кордону рукою подати. Це справді було так, але Володя перестав перевіряти вірність напрямку. Він просто йшов уперед і вперед, не помічаючи, що, замість півночі, він давно вже йде на схід.

Володя мовчки стояв на березі. Перед ним вирувало непривітне море, і навколо була пустинна рівнина, вкрита вечірнім мороком. Ніщо не вказувало на присутність людського житла на цих суворих самітних берегах. Ні вогника, ні звуку. Тільки море ревіло та ще, здавалося Володі, іноді кричав десь невідомий птах. Може, то була сова, може, чайка скиглила спросоння на приморській скелі.

Туга повільно стискувала серце. На цьому березі можна було по-справжньому зрозуміти, що таке самотність.

Міцнішав вітер. Удари бурунів так часто йшли один за одним, що зливалися в один протяжний гул.

І ось далеко десь у морі, може за тисчу миль, несподівано виплив з темряви вогонь. Він був жовтогарячий і холодний. Минуло кілька хвилин, поки Володя зрозумів, що це сходить місяць. Величезне мідно-червоне жорно викотилося з морської безодні. Тремтяча оранжово-золота дорога освітила розбурхані піняві буруни, але обабіч цієї широкої місячної бинди море здавалося тепер ще чорнішим.

Звук людського голосу прозвучав би в цій пустині, як музика. Але цей голос міг належати також і ворогові, і Володя подумав, що хай краще туга й самотність, ніж знову опинитися в полоні.

Майнула думка, що берег дає значно більше шансів на швидкий поворот до батьківщини, ніж тайга. Адже в морі може з'явитися пароплав, і цей пароплав може бути радянським, і він помітить сигнали на березі, які подає самітний юнак…

З новою силою спалахнуло пристрасне бажання швидше ступити на рідну землю. Але водночас Володя розумів, що все це тільки мрії, бо тут, на японському березі, його швидше може помітити японський прикордонник, ніж радянський пароплав, який пройде далеко в морі, і тільки над обрієм з'явиться дим з його труб.

Вибравши сухе місце, зморений юнак заснув, йому приснилась Інга.

Люба Інга! Володя тримав її загорілу руку і дивився дівчині у вічі. Вона сказала, це так ясно чув Володя:

— Я все думаю про тебе і жду тебе, хороший мій. Саме так і сказала. І вже коли йшла, здалека гукнула:

— Ми з тобою гратимемо знову, як колись. Пам'ятаєш?

Ну, звичайно ж — він усе пам'ятає, все до найменших дрібниць. І особливо один день… Гарячий сонячний день… вони вдвох сиділи за піаніно й грали в чотири руки «Танець Анітри» і в «В печері гномів» Гріга. Вони сиділи біля розчиненого вікна, і духмяний втрець ворушив фіранку. Пальці Інги — тонкі й довгі музичні пальці — легко й швидко стрибали по клавішах, як босі ноги Анітри.

Потім Інга заграла «Блискуче рондо» Вебера. Володя бачив, як тремтіли в неї золоті волосинки біля вуха. Він нахилявся все ближче до її щоки. Інга раптом перестала грати і глянула на Володю. Її зіниці, круглі, великі, здавалось, застигли. Обоє мовчки дивились одне одному в глибину очей. І тоді Інга раптом поцілувала його в лоб, рвучко повернулась і знову вдарила по клавішах.

— Ей-хо-о!

Володя здригнувся і прокинувся. До нього йшов присадкуватий товстий японець. Був уже ранок.