Чтение онлайн

Залишатись на своїх місцях. Це було неможливо. Пітер взяв на себе обов’язки керівника й поводився дуже зухвало. На четвертий день майже ле лишалось надії, що Неоптолем живий. Рації на борту всюдихода не було. Можливо, вийшло пальне? Але Сава з Анастасом заправляли всюдихід. Пального мало вистачити на 500 кілометрів. Може, аварія? З геологічної експедиції передали, що послати вертоліт поки що не можуть.

Сава побачив, що життя однієї людини навіть на такій безлюдній планеті не має ніякої цінності. Він давно б подався на розшуки Неоптолема, але не було ні транспорту, ні хоча б захисту від пекучого сонця.

Анастас зі Свейном теж хотіли йти шукати, безупинно сперечались і не могли ніяк досягнути згоди.

Сьомого дня Анастас вмовив Саву йти удвох, таємно від Пітера і Свейна. Звечора вони наготували все необхідне і лягли рано спати, щоб встати на світанку. Коли Анастас заснув, Сава підхопився. Була година ночі, Сава завжди легше переносив холод, ніж спеку. Краще йти цілу ніч. Він взяв з собою спальний мішок, сонцезахисний, шолом, аптечку, воду і трохи харчів. Вдягнув теплий хутряний комбінезон. Йому пощастило непомітно вислизнути зі станції. У Свейна світилось. Напевно, знову пив на самоті.

З рюкзаком на плечах, присвічуючи собі ліхтариком, Сава пішов по слідах гусениць. Вони вже йшли по цих слідах, десять кілометрів. Далі йти було неможливо: почалася спека. Чомусь у всіх виникла думка, що Неоптолем виїхав за межу, визначену для експедиції. Тільки там могло щось трапитися. Сам по собі випадок був не тільки трагічний, але й скандальний. Самоуправство керівника експедиції — річ нечувана. Втім, крім Пітера, ніхто на станції не засуджував Неоптолема.

Коли станція зникла з очей і навкруги залягла темрява, Сава усвідомив, що він знову сам, і відчув скоріше розпач, ніж полегкість. Але назад не вернувся.

Він ішов не відпочиваючи. Ліхтарик освітлював мізерний шматок землі. Згодом він помітив, що збився з дороги, не видно було слідів гусениць всюдихода. Сава міг лише сподіватись на інтуїцію чи ранок, який освітить все кругом. Ранок довго не наставав. Сава присів відпочити. Потягся було до спального мішка, але примусив себе встати. Вдень буде йти ще важче.

Почало сіріти. І тут Сава побачив ласків, десь з двадцятеро. Вони збились докупи і спали в невеличкій улоговині. Живісінькі ласки прокинулись від його кроків, підняли голови. Він так довго їх чекав, але зараз відчув лише безмежний подив. Ноги в нього гули від утоми. Сава сів. Потім таки витяг з рюкзака спальний мішок, заліз в нього і миттю заснув. Йому приснився короткий сон, наче він у себе вдома блукає по кімнаті, з нетерпінням заглядає у вікно, чекаючи дощу. Уже гуркоче грім, блискає, дерева тремтять усіма гілками, а дощу немає. Гуркіт усе сильнішає, здригаються шибки на вікнах, хитаються стіни, а втекти з дому він не може, бо все замкнено.

Сава прокинувся, не тямлячи, чому земля рухається сама по собі, а ласки перелякано кидаються по улоговині. Він миттю вислизнув із спального мішка, не втримався, впав, боляче забивши руку. Пагорби ворушились, менші й більші камінці з підстрибом скочувались униз.

Треба було тікати, поки не пізно. Сава побіг, а за ним — ласки. Власне, це було схоже не на біг, а на якесь кумедне підстрибування. Курява вкрила весь білий світ. Сава не мав часу думати, що відбувається навколо, хто він такий і що тут робить. Треба було тікати.

У Сави на мить з’явилась підозра, що станція поблизу. І це справді було так, Як тільки поштовхи зникли й курява почала спадати, він побачив навколо глибокі розколини, з яких вибігала вода, до краю змінений пейзаж, але все ж не настільки, щоб він не впізнав місця, де колись була біологічна станція з Ерідана…

Пройшло багато часу. Сава не лічив, скільки разів сходило й скільки разів заходило сонце.

Покинувши станцію, що стала могилою для його товаришів, Сава пішов у супроводі ласків туди, куди повинен був іти, не керуючись при цьому ні здоровим глуздом, ні інтуїцією. Він не хотів померти, лежачи на землі. Якби він був сам, то, може, лишився б чекати кінця серед руїн. Але з ним були ласки, і Сава, незважаючи на затьмарений розум, бачив у їхніх очах якесь заохочення, спонукання до дій, врешті-решт — докір. Він так ніколи й не дізнався, що через два дні прибув космічний корабель і що його багато років вважали загиблим.

Сава більше не думав про Неоптолема, розшуки якого врятували йому життя. Він просто йшов по сліду гусениць всюдихода, доки шалені дощі, що лили три дні й три ночі, не розмили цих слідів. Земля просякла вологою, яку спочатку жадібно вбирала, а згодом переситилась нею. І за день все зазеленіло кругом, і ночі не здавались такими холодними. Вода й трава означали життя. Смерть відступила від Сави, але ненадовго: він неминуче мав з нею зустрітись.

Це було бозна-якого дня. Сава вів за собою ласків, а може, вони вели його, розуміючи, яке велике щастя — дощ на цій планеті. Квапились туди, куди гнав їх інстинкт. Вони ж жили тут давно і знали місця, де можна було не померти голодною смертю. Хоробро перепливали невеликі річки, що висихали слідом за ними. А дощ усе йшов, хоча й скупіше. Вони наздоганяли хмару, яка повертала вологу землі, і наче збирались обійти кругом Селію.

Сава побачив всюдихід, як тільки вони піднялись на невисокий пагорб. Не одразу повірив, бо то міг бути привид. Але шалена радість взяла гору. Сава, не тямлячи себе, побіг, сподіваючись побачити Неоптолема, любого старого буркотуна. Покидав на півдорозі свій убогий скарб, наче нарешті опинився вдома. Різкий трупний запах ледь не збив його з ніг.

Неоптолем помер днів зо три тому, не раніше. Лежав скоцюрбившись на підлозі з витягнутою рукою. Ніяких слідів руйнування, тільки в щілину між дверцятами просочилося трохи дощової води.

Сава не зміг навіть заплакати. Очі й так у нього пекли від безсонних ночей. Лопатою, котра була у всюдиході, він викопав яму, застелив її рулоном паперу і перетягнув туди Неоптолема, намагаючись не дивитись йому в лице. Прикрив Неоптолема папером, впустив у могилу грудку землі й взявся засипати. Зробив невеличкий горбок, встромивши в нього шматок картону, на якому вивів: «Неоптолем». А потім ще дописав: «Біолог». Повідчиняв усі люки у всюдиході, щоб вивітрився запах. І тільки тоді побачив ласків, котрі терпляче очікували неподалік.