Чтение онлайн

— Скажи мені одразу, Саво, ти поїдеш з нами?

— Все починається прекрасно, а кінчається жахливо. Я не народився мудрецем, і мені важко вирішити. Я хотів би мати сім’ю, дім. Це найбільше, чого я хотів би. І я… я просто боюсь не повернутись з подорожі…

Перше, що побачив Сава, ступивши на Селію, був будинок. Здалеку він виглядав невеликим: синій дах, білі стіни, вікна, затулені віконницями, — і більш нічого. Жодного деревця, тільки ріденька вигоріла трава поміж пласким чорним камінням. А ще — цілковита відсутність вітру, про це Саву попередили раніше. Однак після штучної атмосфери корабля повітря видавалось свіжим. Їхній багаж, кільканадцять контейнерів, по транспортеру сповз просто на землю.

П’ятеро дослідників, серед яких тільки один був тут раніше, подумали: «Ну й ну!» Після розкішної природи Ерідана безрадісний пейзаж здавався ще похмурішим.

— Хлопці, до роботи! — наказав керівник експедиції Неоптолем. — Акліматизуємось потім. Сава і Анастас перевірять, чи є вода в колодязі. Інструкцію знаєте?

— Знаємо.

Було незручно йти в скафандрах, але це вже був якийсь рух.

Кришка колодязя була засипана піском, і Сава побачив довкола сліди ласків.

— Вони були тут десь з тиждень тому… — пробурмотів він.

Хлопці підважили кришку колодязя ломами, які взяли з собою. Перед ними відкрився чорний отвір, звідки тягло холодом.

— Чого ти спинився? — спитав Анастас. — Де прилад?

Сава витяг з кишені пласку коробочку в шкіряному футлярі. Прилад вони підвісили над отвором. Кілька хвилин Саві ввижалося, що зараз хтось вхопить його за руку і потягне вглибінь.

— Досить.

Анастас глянув на шкалу:

– Є! От ми й виконали, Саво, перше завдання. Тепер встановити ще сонячні батареї — і вода попливе, дзюркочучи, аж до самого нашого дому. Ну, як тобі тут? Простір!

— Жодного дерева. І вітру… — сказав Сава і зітхнув.

— Заплющ очі й уяви собі, що ми скропимо все навкруг водою і засіємо. Тут дерева виростуть до неба.

«Я чекав гіршого, — подумав Сава. — Ласки сюди скоро прийдуть. Що вони їстимуть? Наш сухий пайок?»

До вечора вони транспортували вантаж на станцію, і Сава вперше відчув на собі примхливість клімату Селії. До обіду немилосердно пекло сонце, ввечері різко холодніло; навіть робота не зігрівала, хоч вони працювали як одержимі.

Коли вони сіли вечеряти, за вікном стояла темінь. На повну потужність працював електрокамін; боліли руки, і довгий час ніхто не міг зігрітись. Неоптолем вийняв півлітру спирту, і діло пішло на лад. Від втоми й випитого злегка наморочилось в голові. Сава сидів і прислухався до розмови. Він нікого добре не знав з цих чоловіків, окрім Анастаса, й ніхто з них поки що не намагався з ним зблизитись.

Свейн, лікар, з волохатими руками і великою лисиною, був найстарший поміж них, мав десь за сорок років. Сама мета експедиції, як гадав Сава, змушувала до кожного з них відчувати симпатію, оскільки на Селію потрапляли люди, котрим ця подорож не обіцяла ні грошей, ні кар’єри, ні блискучого майбутнього. Їх начебто приводила сюди якась сумна необхідність.

Пітер — довготелесий хлопець з вузькими, трохи розкосими очима, був радистом і геодезистом в одній особі.

Навпроти Сави сидів Анастас, котрий потихеньку розглядав вкриті мозолями долоні.

Розмову вели капітан корабля та його помічник, бувалі космічні вовки, котрі післязавтра відлітали на Ерідан, Через три місяці вони повернуться, щоб забрати з собою членів експедиції.

Саву трохи дивувало, чому їх так швидко заберуть, адже за три місяці їм не вдасться багато зробити. Неоптолем пояснив, що цей час буде тягнутися до дідька довго і, може, через тиждень когось з них доведеться відправити додому напівживого. Аякже, здоров’я вони мають, щеплення їм зробили, ліків удосталь, але ця Селія — найвередливіша і найпідступніша з усіх жінок, яких коли-небудь бачив світ.

Селія — жінка. Сава посміхнувся з цього порівняння.

— Минулого разу, — сказав Неоптолем, неквапливо розтягуючи слова, — тут трапився дивний і моторошний випадок. Я, правда, не був тоді керівником експедиції. Двоє наших, ви, певно, чули, Арвід і Мейсі, кинулись в колодязь. Не цей, ні, та станція була за добрих 400 кілометрів звідси. Найжахливіше було те, що Арвід і Мейсі кидались туди на наших очах, вибравши такий час, коли всі були надворі. Я сам це бачив. Пекло тоді немилосердно. Арвід ремонтував всюдихід. Ми подумали, що він йде напитись холодної води. Руки в нього були у мазуті. Він ще витер їх ганчіркою. Отож він пішов прямісінько до колодязя, а потім побіг, як буває, коли людині не терпиться від спраги. Ми чомусь дивились йому вслід, наче хтось наказав нам дивитись. Люк був відкритий, бо колодязь доводилось час від часу поглиблювати. Арвід уже був коло самісінького колодязя, і в нас склалося враження, ніби йому не потрібно води, він просто щось згубив і тепер шукає, може, фотокартку милої. Потім він кинувся в отвір головою вниз.

— А Мейсі?..

— Мейсі зробив це через два дні. Він ще допомагав витягати Арвіда, точніше те, що з нього лишилося. П’ятдесят метрів польоту в темряві… Арвіду розпороло кишки об один з гаків, на які ми чіпляли троси, коли чистий ли колодязь. Мейсі був напідпитку, а в такому стані люди повторюють чужі вчинки, наче мавпи…

Капітан корабля витер масні губи паперовою серветкою і сказав:

— Нічого жахливого в цій історії я не бачу. Сонячний удар і стан оп’яніння. Адаптація, мушу вам сказати, ніколи не буває повною. Людина ніколи не звикне до іншої планети, що б вона там не говорила. Тільки в поганеньких романах адаптуватись — раз плюнути, все одно що звикнути до морської капусти. Я от чого літаю? Треба дітей на ноги поставити, сина й дочку. Жінка сама мене випихає, а мені від однієї думки, що доведеться топтати ногами цей червоний грунт, аж усе в животі перевертається.

«Червоний грунт? Дивно, я й не помітив», - здивувався Сава.

— Любий капітане… — вкрадливо почав Анастас, облишивши свої долоні. — Дідько з нею, тією адаптацією, вибачте на слові, хай грім мене поб’є, але Арвід і Мейсі померли не через те, що були слабаками!

— А через що вони загинули, юначе?

– їх хтось покликав з колодязя. Більше я нічого не скажу І

— Бо більше ви нічого не знаєте! — гаркнув раптом Неоптолем. — Ви там не були і покиньте дикунські вигадки! Ми приїхали сюди займатися ділом, а не ритись у підсвідомості. Галюцинації бували тоді у всіх і у вас теж будуть, подивлюся, що ви будете витворяти, коли я вас замкну в ізоляторі!

— Даруй, Неоптолеме, — обізвався Свейн. — У мене виникло питання: Мейсі долетів до води?

— Ні. Його занесло в бокову нішу. Помер від розриву серця. Але яке це має значення?

— Ніякого. Просто цікаво, наскільки схожі ці випадки…

Дальшої розмови Сава не чув, бо його знудило, і він покинув товаришів. Полощучи рота, хлопець глянув у дзеркало — блідий як стіна.

— Уже? — спитав співчутливо Анастас, що чекав його за дверима.

— Вже. Я собі одразу уявив. Ми ж сьогодні заглядали в колодязь.