Чтение онлайн

У Добрині похололо під серцем: боярин помирає. Що робити? Яка хворість причепилася до нього? І чим йому зарадити? Отут, на валу, під холодним нічним небом...

Він гукнув гриднів.

— Готуйте коней і носилки — повеземо боярина додому!

Гридні швидко знесли хворого з валу, поклали на похідні носилки, прикріплені до стремен поставлених один за одним коней, і невеличкий загін рушив на Гору.

7

У хоромі було натоплено, пахло воском. На столі, в узголів'ї біля ліжка, на якому лежав, важко дихаючи, Микола, горіли свічки.

Гречин Василакій довго прислухався до того дихання, розціплював хворому рота — розглядав язика, прикладав Руку до грудей, де лунко стугоніло серце, пальцями розплющував скаламутнілі очі і скрушно хитав головою.

Всі, хто стояв довкола, з острахом ждали, що скаже лікар. Та він мовчав.

Першою не витримала бояриня.

— Ну, що? Василакію, що з ним? Кажи! Гречин розвів безпорадно руками.

— Погано! Дуже погано!

Тепер до нього кинувся воєвода Дмитро.

— Що ж з ним? Адже рана неглибока! Чи, може, якась хвороба вселилася в Миколу? Чи хто наврочив?

— Ні, це не хвороба. І ніхто не наврочив. Молодий боярин отруєний...

— Отруєний? Ким? Коли? Хто посмів це зробити? — Дмитрів голос пролунав зловісне.

Але Василакій заперечно похитав головою.

— Не шукай винуватців, боярине. Винна отруєна мунгальська стріла. Досить було невеликої подряпини, щоб отрута потрапила в кров.

Від цих слів голосно заридала молода Миколина жона, схилилася Янці на плече. Бояриня Анастасія сплеснула руками, обняла синові ноги і теж у розпачі заплакала. Воєвода Дмитро потемнів на лиці.

— Що ж то за отрута? Невже нічим не можна врятувати Миколу? Василакію! — він аж скрикнув і в безнадії здушив голову руками.

Василакій винувато відповів:

— Не знаю, що це за отрута, боярине. Може, з якогось зілля зварена, а може, зміїна — з гюрзи чи з кобри… Кочовики уміють добувати її.

Дмитро простогнав:

— Зміїна! Боже мій, Боже, яке лихо! Так це ж певна смерть! І не в бою, а від якоїсь нікчемної змії! Хто б міг подумати, що такою смертю помре мій син!

Добриня тихо заперечив:

— Боярине, твій син Микола хоробро бився і отримав рану в бою! Він сьогодні переміг мунгалів — і вони змушені були відступити! Він проявив себе справжнім витязем...

Ніхто на ці слова не відгукнувся, бо всім було важко. Одна Янка з вдячністю підвела на мить свої заплакані оченята, але зразу й опустила. Її плечі здригнулися від ридання.

Добрині до болю стало жалко її. Бідна дівчина! Хотілося якось розрадити, втішити добрим словом. Та як? При всіх? Цього зробити він не міг, тому міцно стиснув вуста і перевів погляд на вмираючого.

Микола метався на постелі, стогнав, важко дихав. По його тілі пробігав дрібний дрож, ніби він щойно вихопився з крижаної води, а руки невпинно шарили біля грудей, у судомі, в корчах теребили сорочку.

На його муки важко було дивитися. Всім стало ясно — молодий боярин помирає.

— Василакію, невже не можна полегшити його страждання! — з болем вигукнув Дмитро.

— Чим же? — винувато відповів Василакій. — Коли б відразу після поранення, то можна було б висмоктати отруту разом з кров'ю. Чи припекти рану розжареним мечем. А зараз... що я зараз зроблю? Отрута розійшлася по всьому тілі... Кріпись, боярине! І уповай на Бога!

Дмитро опустився на стілець, охопив голову руками і заплакав. Плакав він тихо, беззвучно, по-чоловічому. Здавалося, ось так просто сів собі чоловік, задумався чи задрімав. І тільки плечі, що здригалися дрібно-дрібно, видавали всю глибину його болю.

Ні Василакій, ні Добриня, ні тим більше домочадці, що самі заніміли в горі, не посміли потривожити і розрадити старого. Яка тут розрада!

Врешті Дмитро підвів голову, витер долонями мокре від сліз обличчя і, важко зітхнувши, глянув на Добриню.

— Що на Подолі? Мунгали всюди відступили?

— Відступили, боярине. Та вранці знову підуть на приступ і ввірвуться в місто.

— Чому вважаєш, що ввірвуться?

— Тому, що Дорогожицькі ворота розбиті. Там поставлено загату позаду них, та мунгали знову б'ють і до сходу сонця розіб'ють її остаточно. Тоді вже ніщо не спинить їх...

— Що ж робити?

— Не знаю.

— Скільки людей у вас залишилося?

— Менше половини. Решта або поранені, або загинули.

— Боже, які втрати! А в інших місцях?

— Там трохи легше, але всюди точилися тяжкі бої. Багато вулиць вигоріло.

— Отже, половини людей немає... За один день — половини... — Дмитро довго мовчав, і важко було зрозуміти, про що він думає, про долю Подолу та його захисників чи про сина, що в нестямі метався на ліжку. Потім підвів на Добриню змучені очі. — Ти ось що, парубче, мчи назад і передай боярам, щоб виводили людей на Гору. Поділ нам не втримати! Та не забудьте винести поранених. Іди!

Вражений почутим, Добриня не зрушив з місця.

— Але ж, воєводо... Здати без бою Поділ? Так я зрозумів?

Дмитро посуворішав.

— Що ж тут незрозумілого? Подолу нам не втримати. Будемо гуртом захищатися тут, на Горі! Уторопав? Іди!

На цей раз Добриня не посмів перечити і вийшов.

Надворі стояла темна осіння ніч, пролітав рідкий холодний сніг, по Києву валували розтривожені собаки та на валах чувся поклик нічної сторожі:

— Слухай!

Гридні підвели коней. Добриня скочив у сідло і на чолі невеличкого загону помчав у темряву — до Боричевого узвозу.