Чтение онлайн

Зважаючи на це, Самойлович вирішив не відпускати до Москви Єфросинію і про все написав цареві. Юдіну ж, піддячому з Москви, на словах додав: насильно посилати Дорошенкову жінку до Москви не може, хоча б тому, що мати її, як і брати московського бранця будуть пасталакати (та й сама Хроська про те під п’яну руку теліпатиме), що то він, гетьман Самойлович, послав її бозна-куди з України. І люди так подумають. До всього ж Дорошенко у своїх листах до нього жінки не згадує, а благає його самого повернути в Україну. І взагалі, йому жалько Дорошенка, бо де це бачено, щоб жінка таке чинила, як його, скільки він з нею намучився. Хай уже хоч у Москві відпочине від тієї п’янички. Нема на світі гіршого, як власна жінка п’є, наче той бурлака. Хай відходить Дорошенко в Москві, рятувати його треба од жінки, а не посилати її до нього в Москву – вона його там своєю пиятикою доконає!

Піддячий Юдін тоді ні з чим повернувся в Москву.

Дорошенко подякує в листі до Самойловича за те, що той удержав його «малоумну господиню» і не прислав її в Москву, і знову благатиме посприяти, щоб він таки повернувся додому, хай гетьман призначить йому будь-яке місце для проживання, аби в Україні, аби він міг спокійно жити й утерти материну сльозу. Заодно просив взяти з його запасів хліб, масло, сир та інший харч і відправити його матері…

Але Москва на своєму затялась. Юдіна, що не виконав її повеління, суворо покарала, а до Батурина відрядила стольника Карандєєва. Із ще сердитішим повелінням: будь-що привезти у Москву Єфросинію – хоч п’яну, хоч тверезу, а щоб вона була в білокам’яній, і все тут!

Карандєєв висловив Самойловичу царське невдоволення: чому Єфросинія Дорошенко досі не в Москві?

І дещо підняв – бодай і краєчок – завіси, щодо його суперника.

– Цар держить Дорошенка в Москві в твоїх інтересах, гетьмане, – втовкмачував Самойловичу (гетьман слухав, покірно кивав головою, червоніючи, що якийсь стольник наказує йому, гетьману України, як своєму задрипаному стрільцеві). – Аби Дорошенко не учинив на Україні якогось заколоту і не відібрав у нього, вірного підніжка Москви, булаву і не затіяв у спілці з татарвою і турками боротьбу проти Росії, на яку він великий мастак! А тому не зрозуміло Москві, чому він, гетьман Самойлович, домагається перед царем повернення свого суперника в Україну.

Самойлович поспішно відповів:

– Передайте дякам у приказі і в першу чергу царю-батюшці, що я й не думав просити Москву, аби Дорошенка повернули в Україну – боронь мене Боже од такого хибного кроку! То я, відповідаючи Дорошенкові на його слізні прохання допомогти у справі повернення в Україну, просто йому підігрував, що, мовляв, посприяю його поверненню. Я розумію, що Дорошенкові в Україні бути не можна – неодмінно проти царя затіє змову. Може, й у спілці з татарами, з якими у нього міцні зв’язки – аби відірвати Україну від Росії. Він такий. За Україну на все піде. Приятелів і однодумців у нього тут багацько і серед козаків, і серед старшини. Та й серед поспільства. І чернь за ним піде. Тож місце Дорошенку в Москві, під наглядом стрільців. Хай дякує цареві, що той хоч життя йому зберіг. І тримає його в столиці, наче й справді свого гостя.

Через Карандєєва гетьман передав у Москву всі листи, які він останнім часом отримав від Дорошенка – хай вивчають їх і знають, з ким мають справу. Та Дорошенко з самим дідьком укладе угоду, аби зробити Україну вільною і незалежною, а не тільки з татарвою.

Хоча… Самойлович у душі теж був не проти цього – щоб бути гетьманом не на побігеньках у московитів, а незалежної держави, як то й годиться бути главі уряду. Та й не ворог він Україні. Але… Ситуація так складається нещасливо для бідної України. А воно ж і гетьманом хочеться бути, і Москві треба годити. Інакше булаву в один мент утратиш, як утратив її Дорошенко. Бо коли б не ставав з Москвою на прю, то й досі був би гетьманом. Тож Самойлович служив Москві не так з переконань (та і які переконання, щоб з Москвою? Хіба він запроданець?), як підкоряючись тій силі, яка, власне, й зробила його гетьманом. Мусив білокам’яній віддячувати вірною службою. Старався. З безвиході. А що мав робити – непокірних Москва не потерпить.

Бідний Самойлович, він навіть і не підозрював, що його чекає ще гірше вигнання, яке спіткало Дорошенка, бо Москва, якій він так вірнопіддано служив, вчинить з ним ще крутіше і зовсім уже підло…

Хоч Дорошенка й утримували в Москві ніби ж на всьому готовому (принаймні такі чутки ширили серед приїжджих України: «Ви тільки подивіться, ваш Дорошенко в самому Кремлі живе, по сусідству з царем – якої ще трясці йому треба? То він сам не хоче в Україну повертатися»), насправді ж вся «турбота» про нього була для чужих вух, гетьман мусив сушити голову, як самому прохарчуватися та ще й нагодувати людей, що були з ним.

На той час його вже переселили з Кремля (після скарг, що кремлівська приказна ізба непридатна для житла) у Великий Посад, в будинок якогось Білібіна. І там, як він скаржився, його, «гостя і радника царя», посадили під варту. Охорона дратувала. Сотник і сім стрільців ревно стерегли гетьмана вдень і вночі, наглядаючи за кожним його кроком. І що взагалі поводяться з ним брутально… Врешті, в думних дяків урвався терпець, і тоді з’явився дивний царський указ: виділити для охорони Пйотра Дорошенкі нових, більш достойних стрільців, але числом не сім, а – дванадцять. Їм заборонялося будь-кого пускати в двір, де жив Дорошенко, особливо торгівців тютюном та горілкою (у дворі був якийсь склад з горілкою й тютюном), але постоялець і на цей караул поскаржився, що він не дає йому спати своїм криком та галасом, а тому «нема зовсім спокою, справжня неволя». Заодно царський гість скаржився дякам, що не може навіть сам прохарчуватися, не кажучи вже про челядь. Прохав дати корм на 5 коней і на 3 челядників, а всього у нього було 13 коней, а ось пасти їх не було де.

І це вдалося заладити. Цар дозволив Пйотру Дорошенкі пасти своїх коней на двірцевих луках. Ще й під наглядом царських конюхів.

А тим часом до Москви їхала Єфросинія Дорошенко – уряд таки домігся свого. Їхала жінка не як приватна, а наче офіційна особа. Карандєєв повідомив Малоросійський приказ, що з жінкою Дорошенка їде 8 «скарбних» (з майном) возів, ридван і коляска, а запряжено у вози по двоє коней, за ними слідує 5 возів з усілякою «рухляддю». Під усі ті вози беруть коней по містах і «ямах» (пошта) по 30 і 40 голів. Провожатих з ними шестеро чоловіків і одна жінка та ще 8 москалів для нагляду «за порядком», що в Сосниці «у дворі Дорошенка» залишилась його мати Дорошенчиха, брат Григорій живе із своїм двором у Сосниці, а менший брат Андрій із своїм двором у Воронежі (сотенне містечко Ніжинського полку). А ще повідомляв Карандєєв царевих дяків: у Москву женуть коней Дорошенкових, скільки їх, він не знає, а волів і корів не женуть.

Будинок Білібіна уже дихав на ладан і потребував спішного ремонту, дяки обіцяли «ось-ось» привести його в божеський вигляд, але обіцянка, як відомо, цяцянка. Житло то починали на хіп-хап лагодити, то майстри кудись зникали, а час ішов. Зрештою, в липні Дорошенко написав думному дяку Ларіону Іванову (лише через нього зносився з урядом) сердитого листа: ось-ось приїде його жінка, а в хаті ще нічого не готове, а ще треба ж направити підлогу, полагодити вікна, стелю, навести лад у дворі. Заодно прохав виділити грошей і на жінку та на її челядь. Скаржився, що якість ремонту залишає бажати кращого, хоч покої й побілили, але груба в одному з них негодяща, з тріщин йде дим, прямо валує, тож покої скоро закоптяться, віконниць і столів немає в жодній кімнаті, стеля благенька, дах сяк-так покритий ґонтом, як дощ, то крапає на голову.

До гетьмана за велінням царя прибув піддячий Торопов.

Дорошенко виклав по пунктах свої вимоги: хоч цар і дав йому двір, але невідомо, чи у власність, чи в тимчасове користування, і він, Дорошенко, не відає, чи йому до скону літ доведеться в Москві жити, чи цар відпустить його в Україну. Якщо ж цар дав йому двір у повну власність, то хай би видав на це грамоту, якщо ж цар його в Україну не відпустить (а до цього йдеться), то хай би дав йому якесь сільце, щоб було чим прогодуватися, адже без своєї худоби прожити не можна, у Москві дорожнеча, а він, не маючи власних запасів, усе мусить купувати за гроші; покоїв малувато, ніде йому усамітнитись, бо не мешкати ж йому разом з челяддю, та ще й біда, як приїде жінка, то як вона тут буде мешкати, адже в дворі все ще живе стороння людина – якийсь дяк Харламов, і його треба негайно відселити…