Чтение онлайн

Цар запитав, як здоров’я Дорошенка.

Гетьман хотів було відповісти, що добре, але збагнув, що його питано радше з ввічливості, і насправді відповідь його тут нікого не цікавить, а тому сказав прямо:

– Яким буде моє здоров’я, коли в московській неволі, себто у вас, в острозі, забитий у кайдани вже котрий рік перебуває мій старший брат Григорій, козацький полковник…

Дяк сердито блимнув на Дорошенка, але відразу ж змінив гнів на милість, як тільки-но озвався цар.

– Його величність приємно вражена, що ти в першу чергу турбуєшся за брата. На знак монаршої милості твій брат Григорій Дорошенко буде негайно з кайданів визволений – з правом повернутися на Україну. Чи буде ще якесь прохання в Пйотра Дорошенкі до його величності? – від імені царя запитав дяк Іванов.

І в «Актах Юго-Западной Руси» буде зафіксовано, що він, Дорошенко, прохав царя – «бил челом словесно» – щоб йому було надано більш пристойне помешкання, адже на Малоросійському дворі йому з челяддю тісно, та й ізба там непридатна для проживання.

Цар вислухав переклад Дорошенкової мови і щось сказав. Дяк Іванов передав гетьману, що цар наказує його поселити на новому Грецькому кам’яному дворі проти Гостинного двору, але, застеріг дяк, гетьмана і там будуть стерегти московські стрільці… (Згодом буде доручено купцеві Аврамову і цілувальнику Степанову за державний кошт полагодити помешкання і приробити до нього ще одну прибудову).

Завершив дяк повідомленням, що цар жалує Пйотра Дорошенку до своєї руки, що означало кінець авдієнції.

Після зустрічі з царем Дорошенка запросили до Малоросійського приказу, де він одержав настанови з уст самого «судді» Артамона Матвєєва:

– Будеш гостем царя і дорадником його у справах Туреччини і Криму. І тих, і тих ти добре знаєш. Краще, як ми. Але скажу тобі відверто, гетьмане: хоч на царя ти й справив добре враження, але доля твоя ще повністю не вирішена. Гляди, не схиб. Його величність цар-государ ще метикує, що з тобою робити: чи тут тебе лишити, чи у Тобольськ відправити, слідом за Демком Многогрішним, він теж вашим гетьманом був, а в нашу Сибіряку загув. А може, цар государ тебе ще й лишить у Москві. Назавжди.

– Дякую, ви дуже мене потішили.

– Буде далебі гірше, якщо тебе позбавлять права проживати у Москві – ось тоді будеш кпинити. Це означатиме не повернення в Малоросію, а – острог. В кращому разі. Тож пораду тобі за так дам: хочеш ще пожити – забудь про свою Малоросію, чи як ти її звеш, про Украйну. Живи собі тихо та мирно в Москві і радій, що ніхто не збирається відтяти бердишем твою єдину головоньку. Затям: допоки ти в Москві, доти і в безпеці.

А дяк Іванов, коли вони лишилися удвох, шепнув йому:

– Гетьман Івашко Самойлович, вірний наш підніжок, дуже проти твого повернення в Украйну. Бійся його, поповича. Він тебе вже продав. А треба буде – ще і ще раз перепродасть.

Самойлович належав до тих, хто, за словами С. Величка, «для срібла і злата не тільки дали би виколоти око, але брата і отця свого не пощаділи би, то як би мав жаловати матки – погибающої Малої Росії».

– Гетьман Самойлович, – далі ділився дяк таємницею, – невтомно нас застерігає: Дорошенка не можна в Україну повертати. У Дорошенка, застерігає, в Україні й тепер знайдеться більше сотні приятелів, які можуть підмовити на якесь зло не одну тисячу… Нам ще тільки цього не вистачало. Відпустити тебе в Україну – це все одно, що кинути щуку у воду…

І все ж, незважаючи на відвертість, не все тоді сказав Ларіон Іванов. Про головне промовчав, про те, що було ухвалено на раді в Малоросійському приказі: якщо гетьман Дорошенко спробує тікати в Україну, догнати його і знищити на місці, а тіло неодмінно повернути в Москву – щоб не було його могили на Україні. Ні мертвим, ні живим Петро Дорофійович Дорошенко на Україну не повинен повернутися!

Слова свого царського Федір Олексійович дотримав – щодо звільнення з острогу старшого брата Дорошенка Григорія, який вже кілька років гибів в російській неволі і навіть у Сибіру побував. Як і гетьман, брат його теж виступав за незалежність України і в першу чергу від Росії.

Цар велить ізмєнніка і вора Грішку Дорошенка розкувати, з нього знімуть залізо і переведуть до іншого, легшого арешту. І йому буде дозволено разом із старшинами Домонтовичем та Прокоповичем повернутися на Україну. І коли його звільнять, і він обніме брата, то з гіркотою казатиме:

– Ніколи не думав, що в Україну мені доведеться повертатися без тебе, брате.

– Ти, брате, вважай, вирвався з неволі, дасть Бог, і я колись вирвуся, – утішав його гетьман. – А поки що радітиму, що хоч ти на волі. Отже, вже не думав, що треба було мені самому в неволю потрапити, щоб звільнити тебе з тієї неволі.

– Але це надто велика для мене і для України жертва, брате, – Григорій був засмучений. – Як повернуся без тебе на Україну? Без тебе мені і воля не воля.

Брати стояли один проти одного – високі, міцні, вродливі. Істинні Дорошенки. Всі одинадцять років Петрового гетьманування брат Григорій вірно допомагав йому в чині полковника, боровся за те, за що боровся й Петро – за волю. За це й був схоплений росіянами і відправлений у неволю в свою Москву. І ось вони помінялися місцями, один повертається додому з неволі, а другий залишається замість нього в неволі.

– Пошвидше, брате, додому повертайся, бо цар ще може передумати, – напучував гетьман брата. – Чи бояри щось нашепчуть хлоп’яті Хведору на троні. Скільки ми не підписували з московитами угод – Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Юрась Хмельницький і я, – вони їх здебільшого порушували, якщо їм це було вигідно. Тож московитам не можна вірити. Сьогодні ж і залишай Москву їхню, яка камен… Ох і кам’яна ж їхня столиця! Задушить хоч кого! Поклонись від мене матері, братам і… – зітхнув, – Вкраїні. Тій моїй нещасливій отчизні, яку я так і не здужав, будучи на уряді, зробити вільною, як свого часу не встигли це зробити мої попередники Богдан Хмель та Виговський Іван. А ти квапся, сьогодні ж вирушай. Слава Богу, що хоч один з нас повернеться на Вкраїну. Насолоджуйся і за мене волею і отчизні нашій служи – попри все, служи. Пам’ятай, брате: ми – Дорошенки. Ті Дорошенки, про яких у пісні співається, що вони завжди попереду свого війська і військо своє завжди ведуть хорошенько. Як повернешся додому, матір нашу утіш, сльози її утри. Мене ж… мабуть, не чекайте. Чує моє серце – з московської неволі мені не вирватись. Москалі побояться мене відпустити на Україну, щоб я там повстання проти них не підняв. Тому й випала мені чужина. Та геть жур з голови! Давай, брате, пісню про діда нашого, про гетьмана Михайла Дорошенка, заспіваємо:

І брати гримнули, як наче й справді кіньми їхали широкою долиною:

Не встиг Петро Дорофійович і облаштуватися на новому місці, як раптом нова забаганка, що її повідомили дяки з приказу:

– Федір Олексійович передав нам волю свою. Аби ти, Пйотр Дорофеїч, негайно попрохав його величність, щоби у Москву привезли твою жінку!