Чтение онлайн

В тюрмі Коцка познайомився з журналістом Бейлою Челеї — юнаком з русявим хвилястим волоссям.

Після визволення країни Бейла став одним з керівників армійської контррозвідки. Через кілька місяців він узяв до себе на роботу і Коцку. З тих пір вони працювали разом, і між ними встановилася щира дружба. Бейла Челеї керував відділом, Коцка був начальником однієї з оперативних груп контррозвідки…

Старший лейтенант Барді і підполковник Челеї сиділи в кабінеті вдвох, один проти одного. Коли сторонніх не було, вони розмовляли як найближчі друзі.

— Ну, що ти встановив? — спитав підполковник, звівши догори брови.

— Небагато, — відказав Коцка. — Здається, справи ускладнюються. Капітан знову побував там. Дівчина обмінялася з ним кількома словами, але потім сталась непередбачена річ. В ресторан прийшов юнак — справжній атлет. За вечерею він багато пив і дуже сп'янів, а може, тільки прикидався п'яним. Єва через деякий час щось сказала Вільдману і зникла. Повернулася вже переодягненою і підійшла до хлопця.

— Встановили, хто цей юнак?

— Ще невідомо, — одказав старший лейтенант, — але за ним уже стежать. Так от. Вони поїхали на таксі. Єва повезла хлопця на свою квартиру. Через десять хвилин вона вийшла, сіла в інше таксі і повернулася в ресторан; трохи згодом пішла з Вільдманом на його квартиру. Там провела всю ніч.

— Зрозуміло, — задумливо промовив підполковник. Він підвівся і почав проходжуватись по кімнаті. — Справа стає дедалі заплутанішою, і ми все ще не знаємо, хто такий Фреді.

— Можливо, це і є той атлет? — замислено спитав Коцка.

— Скільки йому приблизно років?

— Років двадцять, двадцять п'ять, не більше.

— Ні, тоді це не той, кого ми шукаємо, — сказав рішуче Челеї. — У донесенні офіцера розвідки вказано, що; Фреді близько сорока років, він іноземець, проте досконало володіє угорською мовою. Це інтелігентна, освічена людина. Під час війни був англійським резидентом у Стамбулі. — Челеї замовк і після короткої паузи додав: — Не біда. Рано чи пізно ми через дівчину надибаємо на його слід.

У двері постукали. Зайшла секретарка.

— Товаришу підполковник, спішне донесення від групи «Б».

Челеї швидко прочитав текст.

— Глянь, — подав він аркуш Коцці.

Копка одірвав погляд від паперу.

— Якщо не помиляюсь, з університету надійшла якась заява про хлопця.

Челеї викликав секретарку.

— Кларо, будь ласка, принесіть мені справу Красная.

Через кілька хвилин справа лежала на столі підполковника.

— Так, це той самий! — озвався підполковник. Уважно вчитавшись в матеріал, він тихенько свиснув: — Чим далі, тим цікавіше!

Закінчивши читати, Челеї звернувся до Коцки: — Справа серйозна. Цей Краснай близький співробітник професора Голуба, його батько був видним членом партії нілашів. У 1944 році втік за кордон. Хлопець в автобіографії приховав цей факт. Ось він, ланцюжок. Голуб, досліди, Фреді, Єва Шоні. Дуже цікаво…

— Ось що, Коцко, — сказав через деякий час Челеї. — Візьмись за цю справу особисто. Не випускайте з поля зору хлопця і Єву. Простежте, з ким зустрічаються, встановіть, хто ці люди. Ясно?

— Зрозуміло, — сказав Коцка і встав.

Два дні підряд Іштван не виходив з своєї квартири. Хлопець майже нічого не їв. Становище здавалось йому безвихідним. Не хотілося йти кудись працювати підсобним робітником. Уже почали ворушитись думки про самогубство. В ці дні він частенько згадував матір. Спав неспокійно, весь час перевертався на ліжку. В тривожних снах бачив Єву. Але відчувалась і туга за Естер, за хорошим другом, з яким можна поділитись болісними думками.

Наступного вечора він уже не міг більше володіти собою. Мусив з кимось поговорити, щоб не збожеволіти. Збуджено ходив по кімнаті, іноді виглядав у вікно. Надворі періщив дощ. На другому боці вулиці стояв низенький чолов'яга в дощовику. До зупинки саме підійшов трамвай, але чоловік не сів у нього. «Можливо, чекає дівчину», — подумав Іштван і гіркувато всміхнувся. Час непідходящий для побачення.

Надівши плащ, спортивні черевики і м'який капелюх, Іштван вийшов на вулицю. «Зайду до Естер», — вирішив він.

У парадному постояв. Роздумував, що йому робити: сісти в трамвай чи пройти пішки до вулиці Батхіань. Ще не встиг вирішити, як трамвай з гуркотом зупинився і одразу ж рушив далі. Чолов'яга в дощовику залишився на місці. Іштван раптово прийняв рішення, перебіг через дорогу і почав наздоганяти трамвай. Він встиг помітити, що в ту ж мить від стіни протилежного будинку відірвалася постать і теж побігла за трамваєм.

Чоловік біг слідом, мало не наступаючи йому на п'яти. Кілька кроків він мчав поруч з трамваєм, бо через Іштвана не міг скочити на підніжку. Іштван допоміг пасажирові сісти.

— Спасибі, — сказав той захекано.

«Видно, надокучило чекати, — подумав Іштван. — Дівчина не прийшла».

На площі Кальмана Сел Іштван вийшов з трамвая і, піднявши комір, рушив далі. Поспішати було нікуди. «Все одно промокну», — подумав хлопець. Ось і вулиця Батхіань. Він ішов попід самими стінами будинків, щоб хоч трохи сховатись від дощу. Мимохіть оглянувся. Якась розпливчаста постать шаснула в під'їзд. Юнак відчув тривогу, але тільки на якусь мить.

«Просто привиділось, нерви не в порядку», — вирішив Іштван. Перед будинком 48 зупинився, потім зайшов у парадні двері, але не піднявся нагору. Двірник саме підмітав площадку перед сходами. Іштван дав йому форинт і попросив викликати Естер.