Чтение онлайн

— Якого біса? — крикнув Влад.

І просто в домашніх капцях рушив засніженою доріжкою — до воріт.

— Вибачте, — сказала Анжела, посміхаючись. — Я перепрошую. — І винувато розвела руками. Жест вийшов таким граціозно-зворушливим, що Влад усвідомив несподівано для себе — він радий. По-справжньому радий.

Ляснув себе по кишенях і тут згадав: ключі від воріт залишилися в будинку. Не відразу й зметикував, що ворота відчиняти не потрібно — таксі до нього в гості не напрошується, а жінка в рудій шубі цілком протиснеться й у хвіртку.

— Я тут опинилася неподалік, — пояснювала Анжела, поки він виймав з багажника її валізу. — Я… Мене обікрали, чесно кажучи, витягли майже всі гроші… Вибачте, але в мене тут немає інших знайомих…

Вона говорила і говорила, плела якісь дурниці, Влад чудово розумів, що вона або бреше, або плутає, або недоговорює, але чомусь її нещирість не бентежила його. Відчуття було таке, начебто він зняв нарешті тісні туфлі або скинув зі спини мішок з цементом, коротше кажучи, те саме відчуття, про яке кажуть — гора звалилася з пліч. «Невже я сумував за нею?» — здивовано подумав Влад. Я ж навіть не згадав про неї жодного разу за ці дні… два? Три? Скільки днів минуло? Пробудження, зім’ята постіль… Я ж думав про Ганну?!

Він розтопив камін. Анжела простягала руки до вогню, хоча її пальці й так були теплими. Влад переконався в цьому, мимохідь потиснувши її долоню…

І от, нарізаючи шинку на кухні, розшукуючи хліб і заварюючи чай, Влад згадав цей дотик — і зрозумів: внутрішній лічильник, завжди враховуючий такі ось потиски, тепер спантеличено мовчить.

Влад повернувся до кімнати. На Анжелиному обличчі грали відблиски вогню. Широкі каштанові брови здавалися мідними, очі — золотавими.

— А як ви… Як ти довідалася мою адресу?

— У квартирному бюро, — відгукнулася вона здивовано.

— Позичити тобі гроші?

Вона мовчала.

— Ну, я це до того, що коли тебе пограбували, ти ж хотіла позичити в мене гроші? Так?

Вона досі мовчала, і тепер її мовчання було важким та щільним, як бетон.

— Не ображайся, — сказав Влад. — Я позичу тобі грошей і викличу таксі на вокзал. Просто зараз.

Вона сиділа перед напівостиглою чашкою чаю, повільно кусала бутерброд із сиром, дивилася кудись убік. Влад почувався так, начебто щойно побив дитину. Лютився на себе — і нічого не міг поробити з роздутим, як дріжджове тісто, почуттям провини.

Чи могла Анжела приїхати не з власної волі? З волі пут, що прив’язали її до Влада? Чи могла вона…

Влад мало не вдавився шинкою. Так, у його житті були жінки. Хтось із них відразу розумів: жити цьому зв’язку, наче метеликові, до наступного вечора, а дехто, можливо, багатів ілюзіями… Але Влад ніколи повторно не зустрічався з жінкою, з якою кохався. Ранком — прощання назавжди, це було легко і звично, іноді — важко, а подекуди доводилося й брехати…

І майже завжди вдавалося знайти слова, здатні втримати жінку від спроб нової зустрічі.

Але Анжела пішла сама, перша! Мовчазно визнавши правила гри, за якими скороминущий зв’язок не має права на продовження. На що вона розраховувала, вивідуючи його адресу?

От лихо! Якщо вона довідалася його адресу — можливо, і хто-небудь інший довідається, шанувальники, наприклад… І тоді доведеться ламати з такими зусиллями налагоджене життя, переїжджати…

«Ні, — подумав Влад тужно. — Якщо вже доведеться продавати будинок — куплю натомість трейлер із усіма вигодами. І остаточно перейду до життя на колесах. Нічого не боятимусь, нікого не цуратимусь, ввічливий, товариський, компанійський… І ніде не зупинятимуся довше, ніж на три дні».

Він знову покосував на Анжелу. Каштанові пасма опали, закриваючи її скривджене обличчя, майже занурюючись у чай.

Навряд чи пута встигли б зав’язатися за настільки короткий час. Навіть попри ту божевільну ніч… Навіть попри ту поїздку, навіть попри всі їхні випадкові зустрічі, розмови, дотики…

Але якщо пута все-таки намітилися — варто грубо вигнати її. Щоб образа пересилила щойно народжену прихильність.

— Навіщо ти приїхала, Анжело? — запитав він холодно.

— Нінавіщо, — відгукнулася вона байдуже. — Не має значення.

— Більше ніколи так не роби. Гаразд? Більше не приїжджай.

Вона підняла на нього очі, він підвівся — не слід затягувати з прощанням. Хворий зуб не рвуть у три заходи…

— Таксі буде за п’ять хвилин. Ти готова?

Анжела невиразно знизала плечима.

Влад знову недоречно пригадав Ізу. Вона ж бо, бідна дівчинка, встигла прив’язатися до Влада міцно-преміцно. І зовсім без ліжка — просто так, за розмовами, за шахами…

Влад залишив недопитим свій чай, вийшов на ґанок — таксі досі не було. Він пройшов у кабінет, витяг із секретера гроші, відрахував п’ять крупних папірців, повернувся до їдальні:

— Ось.

— Я не візьму, — сказала вона повільно. — Не треба мені подачок.

— Потім вишлеш мені поштою.

— Йди до дідька, — сказала Анжела, і він мимоволі скривився. Не від слів — від інтонації. Так, вона виховувалася не в приватній школі для шляхетних дівиць. Тим легше перенесе образливий щиголь по носі…

Йому захотілося сказати їй щось тепле. Вибачитися. Пояснити.

Він стримався. Надпив чаю зі своєї чашки. Напій видався дуже міцним.

Анжела швидко глипнула на нього — і знову відвернулася. Випив чашку до дна, насилу ковтаючи, не знаходячи слів — але цієї миті знадвору просигналила машина.

— Ну, от, це таксі, — він узяв за довгу ручку її картату валізу на коліщатах. — Ходімо.

Вона пленталася слідом за ним. Вони проминули коридор…

Перед самісінькими вхідними дверима він, ступивши останній крок, м’яко опустився на підлогу.