Чтение онлайн

Його роль на сьогоднішньому банкеті зіграно. Він із усіма перезнайомився, всі навіч переконалися, який славний хлопець цей Палій, а ось за чутками його взагалі не існує. Тепер саме час потихеньку вийти, піднятися в номер…

Його знову комусь відрекомендовували. Влад здивовано насупився: обличчя жінки видалося йому знайомим.

А, та це ж Анжела.

— Як ви…

— Мене запросили, — вона помітила, що йому явно нелегко впоратися з довгими фразами, і відповіла раніше, ніж він устиг запитати. — Цей милий пан, який пішов за новою порцією коньяку… Забула, як його звуть.

— Не важливо, — мовив Влад.

— Чимало людей мріють цілісіньке життя, — сказала Анжела без найменшого переходу. — Про справжній успіх. А вам, здається, пощастило…

— Здається, — погодився Влад. І додав, помовчавши: — Сніг усе ще йде?

Сніг сипав. Доріжка перед головним корпусом, іще вдень старанно розчищена, тепер знову була завалена по кісточки. Ліхтарі горіли ніби через силу — до кожної цятки світла злетівся білий пухнатий дріб’язок, начебто мошкара в’ється навколо вогню, не наважуючись обліпити його остаточно.

Влад глибоко дихав. Дивився на лапаті сніжинки — і на тіні від них, синюваті тіні на неторканому білому покривалі опадали знизу вгору.

— Так краще? запитала Анжела.

Він зрозумів, що вона тримає його під руку.

— Дуже добре, — погодився Влад. — Чудово.

— Там попереду є бювет, — сказала Анжела. — Така штука, де п’ють мінеральну воду.

— З якої тварини ви… готовлена ваша шуба? — запитав Влад, ґречно підтримуючи світську бесіду.

— Мабуть, з фарбованої кози, — сказала Анжела.

— А я думав, це лисиця, — зізнався Влад дещо розчаровано. — Ан…жело. Ви чим займаєтеся?

— Допомагаю впоратися з несподіваною для вас славою, — сказала вона серйозно.

Влад розсміявся:

— Це не слава… Це алкогольне сп’яніння. Я, загалом, не п’ю… І завтра їду. Ну, післязавтра.

— Давайте не звертати з дороги, — попрохала Анжела стурбовано. — Наберемо снігу в черевики… Застудимося…

— Вам личить ця шуба, — зазначив Влад. — Але мені шкода лиса.

— Козу…

— Козу не шкода.

— Владе. Не звертайте з дороги. Там глибокий сніг…

Він спіткнувся і мало не беркицьнувся у замет. Анжела схопила його за руку, і йому було приємно від цього дотику. А внутрішній лічильник мовчав, спантеличений.

— Ан…жело… Ви ніколи не почувалися трішки тролем? Трішки чудовиськом, трішки монстром?

— Господь із вами, Владе. Та стійте ж рівно, наступного разу я вас не втримаю.

— Облиште, я не впаду. Анжело, я змусив страждати живу істоту. Гран-Грема. Навіщо я придумав його таким нещасним? Що, мені важко було написати, ніби в нього від народження були пристойні тато, мама, повага суспільства…

— Читач же повинен співчувати, — обурилася Анжела. — Уявіть, якби в Попелюшки з народження були тато, мама, любов оточуючих?

— Мені подобається хід вашої думки, — промурмотів Влад. — Ось я, наприклад… Теж історія Попелюшки. Я… якби ви знали, хто я такий.

— Ви великий письменник?

— Ні, який там великий… Я… троль, Анжело. Я підкидьок, найда… Може, я взагалі марсіанин…

— Та ну, — сказала Анжела.

— Цілком може бути, — Влад обійняв стовбур найближчого дерева, ласкаво поплескав долонею по дуже студеній корі. — Ви мені не вірите. Вам здається, що я банально морочу вам голову. Ось зараз ви мене пожалієте…

Анжела посміхнулася:

— Ні. Чомусь не хочеться вас жаліти.

— Я вам неприємний?

— Ні. Ви не схожі на жертву.

— Звісно. Яка я жертва? Я переможець…

Він відштовхнувся від стовбура і, провалюючись мало не по коліно, підійшов до жінки. Поклав руки їй на плечі — пальці відразу потонули в рудому хутрі.

— Лисиця, — сказав Влад. — Я піймав лисицю… Прощавайте.

І знайшов її вуста.

Влад розплющив очі й побачив Гран-Грема. Позашлюбний троль сидів на кришці комп’ютера, його білі ганчіркові ікла стирчали невпевнено і якось жалісливо. Влад простягнув до нього тремтячу руку — але зрозумів, що троль за декілька метрів, на іншому кінці кімнати, а вдавана його доступність — результат зміненого Владового світосприймання.

Усе навколо здавалося відображенням на поверхні веселкової, світлої, але надто вже хисткої бульбашки. Кімната… Зеленаві шпалери… Дзеркало… Фіранки…

Він перевів погляд. Для певності ще і поводив рукою по порожньому простору поряд із собою: зім’яте простирадло…

Дряпнуло під серцем котячою лапою. Дряпнуло ще раз. Відпустило.

Він не знав, хто така Анжела, звідкіля вона взялася, чи заміжня… Власне, йому і не потрібно було цього знати. Анжела розумна і тактовна. Певно, вони більше ніколи не побачаться.

Радості не було. Суму теж. Порожнеча — як і годилося. Він давно не маленький хлопчик і знає, що за такі ось ейфорійні сплески слід розплачуватися відчуттям цілковитого вакууму під серцем.

Він і розплатиться. Не вперше.

Влад насилу піднявся. Додибав до троля, вказівним пальцем погладив зелену маківку. Постояв, відчуваючи босими ступнями твердий ворс готельного килимка, втягуючи тремтячими ніздрями захололий запах учорашнього сигаретного диму. До часу не завдаючи собі клопоту боротися з порожнечею, даючи їй розчинити себе, майже цілком з’їсти.

Нічого, нічого…

Не було набутку, не буде і втрати. Сьогоднішній день слід проковтнути, наче ліки. А завтра — завтра все буде по-іншому. Слава Богові, у Влада є досвід, він уміє забувати жінок, яких, здається, навіть кохав на мить-другу…