Чтение онлайн

Зараз він йшов майже під руку з дорослою дівчиною, безперестану щебетав різного роду дурниці, намагався сподобатися і поруч з нею відчував безкінечні потоки свободи і захищеності, які цим теплим, ще незайманим вітром задували під куртку, розкуйовджували його неслухняні каштанові кучері, поглиналися його легенями. Маша невідривно, з непідробною цікавістю слухала його дещо розважливі і навіть якоюсь мірою цинічні як для такого віку розмірковування про ті чи інші речі. Часом невдоволено хитала головою, поблажливо посміхалася й вкраплювала Дюшин монолог своїми тонкими й справедливими коментарями.

Вони спустилися фунікулером на Сагайдачного, швидко перетнули Поділ й опинилися на тій самій Олегівській, де ще два тижні тому Дюша показав себе не з найкращого боку.

— Не роззувайся.

— Звичка, — буркнув Дюша, відпустив дверну хромовану ручку і зайшов до коридору.

Будинком бігала Варя — не могла знайти свій улюблений мастихін, голосно лаялась і не звертала уваги на гостя. Бігала й Людка, яка була у цьому будинку гостем нечастим, адже досі не було зрозуміло, де ж вона мешкає, у Києві чи Дніпропетровську.

— Три години до поїзда! Три години! — кричала метушлива Людка, збираючи якісь речі й жуючи сиру сардельку.

— Ну, ти проходь, — вказала Маша на двері, й Дюша, витираючи ноги в самих шкарпетках о неіснуючий килимок, зайшов до кімнати. Кожен живий організм у цьому будинку жив своїм життям, тут панувала надміру гарячкова атмосфера: всі кудись поспішали, бігали, скриплячи мостинами, і навіть засохлі мухи на підвіконні, здавалося, не знаходили собі місця.

В якийсь момент Дюша, спантеличено сидячи на старому червоному дивані, подумав, що в цій хаотичний, ледь не агонічній метушні він зайвий, що вся та свобода та захищеність, які він відчував ще годину тому, були дешевим віддзеркаленням його бажань, а в реальності все виявилось не таким райдужним: насправді, нікому немає до нього діла. І тільки він про це подумав і вже навіть збирався піти, як звуки, що розривали будинок, стали м’якішими, ніхто вже не гримав дверима, не кричав, біг змінився на легку ходу, у кімнату зазирнула Маша, підбадьорила дружнім підморгуванням. За мить, дзенькаючи склянками та пляшкою чогось червоного, зайшла Варя. І знову стало затишно та спокійно, дівчата розсілися, почали пити вино, зав’язалася розмова.

Звідкись взялися бутерброди та печиво, Маша намагалася жартувати, але сміялася тільки Людка. Кілька разів телефонували з Дніпропетровська. З динаміків вихрипувала Едіт Піаф, стара, ще з колекції Машиного батька касета.

— Хлопчику треба почистити карму, — раптом сказала Людка, — чуєш, малий, тобі треба сосуд карми почистити.

— Я в це не вірю, — буркнув Дюша.

— Ну, в будь-якому разі, віриш ти чи ні, почистити її зайвим не буде. В тебе якась аура темна.

— Нормальна в мене аура, — пробурчав він, звертаючись поглядом до Маші.

— А ти не мене так не дивись, — сказала Маша, — я тебе рятувати не збираюся.

— Давай ми тобі кундаліні піднімемо, — продовжувала гнути свою тему Людка.

— В мене і без того воно нормально стоїть, — вперше пожартував Дюша, і всі розсміялися.

За півгодини Людка розпрощалася й з двома легкими сумками, що були напхані брудною білизною, рушила на вокзал.

— Тобі до котрої можна? — запитала Маша.

— До котрої захочу.

— А батьки?

— Мені начхати на них, — відповів Дюша. — Я сам собі господар.

— Ну, це добре. Дорослий, значить?

— Та… — відмахнувся Дюша.

— Ще вина?

— Угу.

— Давай склянку.

Маша налила.

— Угу, — подякував Дюша.

— То чим ти займаєшся? — запитала Варя.

— Мистецтвом.

— Високим? — посміхнулася вона.

— Сучасним.

— О-о, схвалюю. А ще?

— Читаю.

– І що ж ти читаєш?

— Весь перелік? — якось хитро глянув Дюша. Кожного разу, коли він проявляв нові й нові емоції, Машин пієтет до нього зростав з небаченою силою.

«Милий хлопчик», — відзначила вона подумки.

— Хоча б приблизно. Ну… твій улюблений автор?

Дюша прищулився й хитро посміхнувся, після чого його понесло у багатошарові надра всесвітньої літератури. На дівочі голови посипалися десятки імен, половину з яких вони лише чули. Він жонглював літературними термінами, характеристиками тих чи інших творів, якимись цитатами, безкінечними іменами героїв…

— О, то чим ти все-таки займаєшся? Живописом чи літературою? — запитала Варя, дивуючись невідповідності його віку й літературної обізнаності.

— Переважно літературою. Вимкніть цю французьку кізочку, — сам себе перебив Дюша.

— Тобі не подобається Едіт Піаф?

— Не те щоб. Просто набридло.

— А що тобі поставити?

— Нічого.

Ще довго на Дюшину голову сипалися різноманітні запитання, які він вправно відбивав, неначе спритний тенісист відбиває м’ячик.

У кімнату прокралися рідкі, але доволі вловимі сутінки, були запалені свічки, три веселих силуети, зніжені вином та теплістю атмосфери, безтурботно розкинулися на підлозі, сміялися, сперечалися, й кожен з них намагався вхопити щось своє, свою власну гармонію. А час, розтікаючись приємними емоціями, дуже швидко наближався до останнього трамвая. П’ять хвилин до закриття метро, порядні люди вже давно бачать десятий сон.

— Я, мабуть, піду. Хочу на маршрутку встигнути, — вклинився Дюша посеред Варіної історії про блідого ексгібіціоніста у парку Шевченка.

І він пішов. Наостанку попередив, що вони не такі вже й паскудні, як йому здалося в перший раз, і що він завітає до них тоді, коли вважатиме за потрібне.

Він пішов, і над будинком нависла тиша, навіть сусідський пес поводив себе сумирно. Стало тихо і порожньо.

— Ну? — питально глянула Маша на Варю.

— Шо «ну»?

— Як він тобі?

— Господи, Мань, ти так питаєш, наче хахаля мені шукаєш.

— Та ні, просто…

— Ну що, хороший хлопчик…

— А взагалі?

— Невже ти думаєш, що цей малий може подобатися мені як чоловік?

І вони разом приснули суто дівочим, зрозумілим лише їм одним сміхом.

Зайшла Фріда Яківна. З її чорних глибоких зморшок викотилися дві кульки вологих очей.

— Ще одного мужчину привели? — жартівливо, але з серйозною претензією промовила вона.

— Яківна, йди читай.