Чтение онлайн

– І чого ж оце нам так смішно? — не витримав я і, як завжди, пішов у наступ. Купа Лавів та Андріїв зі своїми американськими штучками.

— Та ну, — почав заспокоювати мене хлопець в окулярах. — Не будь таким агресивним. Давай краще познайомимось. Я — Сергій. Можна просто Боб.

— Круто, Сергій-можна-просто-Боб. Якби мене так звали, я б теж соромився й носив окуляри навіть уночі. Чи справжнім пацанам сонце світить і в підвалі?

Не знаю, чого я себе так агресивно поводив. Можливо, від того, що почувався досить незручно в цій далеко не жлобській компанії. В той час, коли мої однолітки страждали по Бекстрітбойзам, які тільки-но з’явилися на світовій сцені, та по Спайс-гьорлзам (за два місяці від них мала піти Джинджер), ці явно працювали над собою і про такі надто сумнівні колективи могли тільки здогадуватися, але напевне ж знали, хто такі «Аква-віта», адже тоді про них не знав тільки сліпоглухонімий, хоча, думаю, Бригінець знайшов би спосіб донести музику своїх рабів і до інвалідів перцепції.

— Слухай, а він у тебе драчун! — звернувся інший бородатий і патлатий до Маші.

— Сам ти дрочун! — стартонув я на нього, роблячи акцент на літері „о”. — Де мій беж? — звернувся і я до Маші.

Бідна Маша, не знаючи, що їй робити і кому першому відповідати, від безвиході сіла на червоний диван й потонула у різнобарвному океані подушок.

Тільки зараз я помітив, що грала якась невідома мені музика. Пізніше я дізнався, що то були «Doors».

Я витягнув сріблястий, пожований тюбик з білою фарбою й поклав його біля Маші.

— Дякую, — сказала вона й пішла у сусідню кімнату. Певно, за моїм бежем.

Мені ж нічого не залишалося, як сісти під все ще зацікавленими поглядами на диван.

— Слухай, а чого ти такий агресивний? — запитала мене невисока і, на другий погляд, вродлива дівчина м’яким, теплим голосом.

Нахамити їй я не зміг. Відвернувся.

— Мене Варварою звати, — сказала вона ще м’якше.

— Дюша, — сухо вистрілив я.

— Як-як? — розсміялася вона.

— Андрій.

Не знаю, якось вже слиняво звучало оте «Дюша», але інакше мене ніхто не називав. Все життя, з пелюшок, можна сказати, я був Дюшею.

— Йдемо на примирення? — зраділа довготелеса напівлюдина-напівконяка.

— А я з вами і не сварився, — процідив я, внутрішньо погоджуючись, що примирення було б доречним.

— Але все ж таки, — ще раз сказала вона, і я відзначив для себе, що голос її схожий на голос моєї завучки Лесі Миколаївни. Високий та деренчливий.

— Як хочете. Просто я не люблю, коли з мене сміються.

— Ми не з тебе сміялися. Ми просто веселі, - сказав третій хлопець, який до цього часу був зайнятий перебиранням магнітних записів в якійсь пістрявій коробці. — Я Олег.

— Рамзес, — сказав другий.

— Як? — смикнув я губами у недопосмішці.

— Рамзес. Рома. Рамзес — так всі мене називають.

— Люда, — сказала напівконяка.

Це ж треба, чомусь саме Люд я завжди такими і уявляв.

— Дюша, — тихенько промовив я, — тобто Андрій.

— Ну, а на Боба ти не гони, він класний хлопець, — сказала Варвара, від чого Сергій, себто Боб, опустив очі й посміхнувся, як мені здалося, не без долі єхидства, зрозумілого, мабуть, йому одному.

— Вип’єш? — запитав Олег.

— Ні, дякую. Це вбиває.

— Вино? — розсміялася Люда-коняка. — Вино — ні.

В кімнату нарешті зайшла Маша-рятівниця. Слава богу, подумав я, адже стримуватися від ніяковіння та злості я вже не міг. Богєма, твою мать.

— Твій беж, — простягнула вона тюбик, загорнутий у твинову ганчірку.

— Угу, — подякував я.

— Яківна бурчить. Їй сміх наш читати заважає, - сказала Маша, звертаючись швидше до мене, ніж до своїх хохотунів. — А ти заходь, єслі шо, — звернулася вона явно до мене, але з косим поглядом до дверей, через які мені належить у найближчі три секунди вийти.

— Угу.

Я вийшов з кімнати по-англійськи. Хоча, як на мене, по-хамськи.

— Не будь таким серйозним! — почув я голос з кімнати, який належав чи то Рамзесу, чи то Олегу.

В коридорі я наткнувся на живий зморщений мішок. «Певно, Яківна», — подумав я, взувся і попрямував до виходу.

— Це кухня! Вихід тут, — заскрипів живий мішок.

Геть розгубився.

— А скільки тобі років? — якось неочікувано для себе запитав я у Маші, вже стоячи на ґанку.

— Двадцять шість.

— Г-м, — розгубився я. — Чогось я думав, що на дванадцять менше.

Вона всміхнулася й зачинила за мною двері.

<empty-line/>

<subtitle> *</subtitle>

<empty-line/>

За два тижні, коли стало зовсім тепло, коли відцвіли яблуні і от-от мали зацвісти каштани, Маша зайшла до галереї купити білої фарби. Дюша, як і того разу, стояв біля каси й переглядав усі охряні відтінки.

— Ти малюєш оголених жінок? — привіталася вона іронічною посмішкою.

— З чого ти взяла? — глянув на неї Дюша так, наче вони були давніми друзями й позичали один одному гроші більше десяти років.

— Не знаю, стільки охри. Тобі знову потрібен беж?

— Ага, — сказав він.

— В нас є беж! — встряла гладка і добра продавщиця Валентина й полізла під прилавок.

Ця Валентина була колишньою художницею, якщо художник взагалі може бути колишнім або теперішнім, виставлялася в Будапешті, Софії, Москві, але після розвалу сересер нікому не було діла ані до неї, ані до її мазанини. Сама ж вона була не пристосована до життя й до біганини різними художніми спілками. Чоловіка Валентини, який займався її творчістю, посадили ще у вісімдесят дев’ятому за вбивство міліціонера, тому з часом її амбіції художниці всохли. Валентина тричі намагалася накласти на себе руки, сиділа в психіатричній лікарні, а нині тягнула на собі сина-алкоголіка і, здається, раділа життю, принаймні створювалося таке враження.

— Десь був, — промимрила Валентина.

Коли вона вилізла з глибин підприлавоччя, в галереї нікого не було, хіба що маразматичного вигляду дідок уважно розглядав скелет.

Це була їхня друга зустріч. Дюша легко погодився на запрошення Маші, погодився зробити чергову спробу реставрувати невдале знайомство й провести приємний вечір.

Вони йшли світлими й по-весняному свіжими вулицями, піднялися бульваром Шевченка до однойменного парку й звернули праворуч на Володимирську. Дув теплий квітневий вітерець, хотілося зняти олімпійку, залишитися в одній футболці і бігти, бігти нескінченною вулицею вперед і вперед, пронестися вздовж сірих обшарпаних будівель туди, до площ, соборів, фонтанів, і не думати, не думати, не думати. В таку весняну сонячну погоду Дюша завжди згадував дев’яте травня, як ще малим з батьками вибирався у центр міста і, стискаючи у своїх маленьких кулачках гілочки бузку, вишукував свого власного ветерана, того, якому б не шкода було б віддати цей бузок, але ветеранів було так багато, а букетик — усього один, і Дюші було безкінечно шкода тих, кому він не дістанеться, але дістатися мав лише одному, і того, кому він мав дістатися, Дюша помічав одразу. І цей критерій відбору в його голові ніяк не регулювався. Дюша просто відчував — ось він — і біг назустріч зеленій випрасуваній плямі з блискучою гірляндою нагород на вицвілому кітелі.