Анатомія втечі у жили чи травня, чи літа.Я тектиму із кров'ю в тобі, але ти не суди.Так покутують вирок, і посаг, і борг. Суламіта —Уселенська печаль із надтятих душею судин.Я спокутую все, навіть більше, ніж можу і мушу,Як данайські дари або ж дивні оази пустель…Я кохаю тебе. То від щастя я вигризу душу,Щоб не вила в розпуці на місяць… А решта — пусте…Це ж не золота жили, не ігри з життям в Ельдорадо,Це всього лиш любов, безпросвітна, як небо нічне.Я кохаю тебе. І сьогодні я виберу зраду.То чого ж ти, скажи, не пускаєш вмирати мене?
«Смирення хаос, почуттів гармидер…»
Смирення хаос, почуттів гармидерСто років тому упіймав би нас.Ти був мені один-єдиний вітер,Що в надрах снів притулками почавсь.Стояла ніч і тихо сутеніла,І я була єдина, як печать.І чорна згуба іскрами синіла,Бо так над лісом крилами кричать.Віддай мені останній майже постріл,Поцілений ув одяг і слова.Земна обитель зім'ята, мов постіль,В якій лиш смерть, як мова, ожива —І знає все про кожного зі сущих.І все спитає, і забуде все.Ти тільки вітер — віщий, невидющий —Та хто ж тебе на небо вознесе?
«Вивищую тебе, вивіщую, як вмію…»
Вивищую тебе, вивіщую, як вмію,В котромусь із говінь, як плакала в гнізді.Я знаю нас удвох, і я часами мріюСловами одкровень, гудками поїздів.Бо відгомін плачу — як блискавка крислата,І кожен день — ніщо в притулку забуття.У човниках долонь душа шукає свята,Ховається у смерть і плаче, як дитя.
«Мене не впізнаєш, як тих, що приходять уперше…»
Мене не впізнаєш, як тих, що приходять уперше,Аж поки не стану в клепсидрі прозорим піском.Я стрінусь тобі, об сузір'я долоні обдерши,Наповнивши пальці небесним густим молоком.Бо значення слів ні тобі, ні мені не відомі.Ідемо повз світ, мовчазні хіроманти доріг.А потім, вві сні, ми з тобою зустрінемось в домі,Який ти в мені розбудив — а дожити не зміг.
«Зіграємо в партію долі, де чорне і біле…»
Зіграємо в партію долі, де чорне і біле.Ти будеш король на останній для себе межі,Подібній до смерті. Дорога пряма і безтіла.На матових шахах від смерку лежать вітражі.Поділено навпіл повітря — для дня і для ночі…Без права на подих прокинуся — і не засну.На двох циферблатах — тривання, якого не хочу,А стрілка хвилинна по колу вертає весну.То вліво, то вправо — то чорним, то білим шляхами…І що там під снігом, і що, коли снігу нема?Нам чорним по білому — легше, світліше до храму…Та біле згортає із дошки вода, як пітьма…
«Наглядати, збиваючи з квітів пилок…»
Наглядати, збиваючи з квітів пилок:Ейфорія дощу, загусання проміння.Я караю себе — мимоволі, щокрок —Оббиваючи ноги об свіже каміння.Не забудь мене вмерти: я нині піду.Не забудь не забути: я майже щаслива.То не жінка ридає в твоєму саду,То у зелень брунатну вгризається злива.Поцілуй мене в очі — і ще раз, і ще —Нетутешню, як світ, що лишився без Бога…Я караю себе мимовільним дощем:Наче жінка, печаль, і печаль — як дорога.
«Отже, звідки ітиму в прозорі поля неповернень?..»
Отже, звідки ітиму в прозорі поля неповернень?Чи згадаю імення? Чи літо мене збереже?Проминання тривожні. Суниці настоюють червень.Я кохаю тебе — не учора, не завтра, а вже!Прозираю в очах іронічність — прости мені, Боже,Перехресні дороги з холодних твоїх берегів.Чи захочеш забути? А може?.. А може?.. А може?..Це ж не вихор, а вирок. Не втома Господня, а гнів.Дрібно дихають ніздрі останньої в світі стежини:Їй тривога до ранку — як в бранному полі кістки…Я вертатимусь в душу єдиної тої людини,Що не вміла мене пригадати — або навпаки…
«Я тобі прикипіла. Я мала б тобі відтекти…»
Я тобі прикипіла. Я мала б тобі відтекти.Ціпеніє волога, що нині заклякла на вії.Як не ти, то коли? І скажи мені, де, як не ти,Приголубить долоню і душу холодну зігріє?..Смак смиренної тиші… Любила тебе а чи ні —То не важить тепер, попри знаки щілин і ущелин.Озирнися до мене. Схитнися хоч словом в мені,Як не світлом, то смутком, хоч вітром хмільним, як не хмелем…Тонко тягнеться нитка. Жага затамована в річ.Наростання іроній — від ірію ближче до втечі…Це всього лиш любов перевалами котиться в нічВід предтечі до Бога. Й від Бога — до знову предтечі.
«Епопея граніту. Стрункі обеліски серцям…»
Епопея граніту. Стрункі обеліски серцям.Тільки ластівки танго й призахідний прянощ левкою…Обиратимеш жінку (не та і не та, і не ця),Проминувши єдину, приречену бути з тобою,Їй мережива — плющ з рустикальною тінню листка,Їй шовками трава шелестить, обтікаючи груди.І пульсує печаль, наче жилка, бо шкіра тонка,Їй не буде дощу, як твого поцілунку не буде…
«Нащадок на щодень, на те вона й пітьма…»
Нащадок на щодень, на те вона й пітьма.Осині кубла зір і вікон дикі нори.Не осінь, а вода, бо істини нема.Є тільки друга я — й порожні коридори…Нащадок на щодень. Прийду тобі, колиУсе в мені уб'єш — і все мені зоставиш…Не дай мені слідів. І музику спали…Тремчу тобі — як звук на білих стинах клавіш…