Ніхто не повірить, якщо я тебе збережу.Ніхто не збагне, що відчуження наше уявне.Марнотність терпіння виводить нас ген за межу.Де тільки метелики, пави, й оголені фавни.А отже, не май порятунку у цій суєті.Люблю тебе здалеку, майже як Бога — малою.І хмари у небі нагадують лики святі,Примирені з вітром, із вічністю і зі собою.
«Я не про те. Ми тільки листя…»
Я не про те. Ми тільки листя, що мляво циркулює в часі.Трико, брунатне при краях, що шарудить шорстким екраном.Ми тільки листя. Он, у тебе маленький лабіринт сховався.Ці прожилки, ця архаїчність… Я почуваюсь майже паном…І що кому до нас учора? Хіба що мряч густа вечірняПодвоює нам існування у вимірах струнких алеї.Повітря наше вже не наше. Воно над нами гасить тіні.І скоро — прілість, чи зневага, чи просто вогкість колізеїв…Хоч будуть зойки пригасати… Хоч хто їх вчує серед міста?Зомління. Тиша, ніби втома, що не купити і не вкрасти.І горобчихи трансильванські, і наша суть — крихка й двоїста.Ми тільки листя. Ми — минуле: самотнє, тихе й невиразне.
«Обителе моя, несправжня і химерна…»
Обителе моя, несправжня і химерна,Де серце золоте у клітці золотій,Де голос золотий відлуннями осквернено.Де спогад золотий — і вже, мабуть, не мій.Ген вітер застогнав — засни і не вслухайся.Його дороги суть несправжні, як слова.Зблід вечір, перечах. Обителе, сховайсяУ зернятко дрібне — хай виросте трава.Я знов про щось забув, моя маленька мамо,Згадай мені усе, що я уперше знав, —Про те, що є печаль, що ми колись так самоТравою проростем — посеред інших трав.
«Любові домоткане полотно…»
Любові домоткане полотно —Шорсткаве, недовибілене й тепле.Летить печаль в прочинене вікно,Де рання осінь приминає стебла.Люблю тебе. Подам тобі води,Коли в світлицю вступиш після втоми.Присядь зі мною пошепки. Сюди.Як в перший день творіння. Або в сьомий.
«Я сонях сну. Тонке моє стебло…»
Я сонях сну. Тонке моє стеблоПід простору схилилося вагою…Люблю тебе, тож дай мені теплоБодай у снах лишатися з тобою…Душа веселки, дерева, й рікиПульсує в жилах ніби ненароком,А озеро торкається рукиІ западає в серце рік за роком.Знайди мене за іменем моїмУ сутінках живих передпробачень,Коли за мною ластівка заплаче,Наткнувшись серцем на травневий грім.
«Стиглі краплі дощу — або, може, уже переспілі…»
Стиглі краплі дощу — або, може, уже переспілі.Надкусити — і все, як розлущити плід забуття.Білі хмари пливуть — майже білі чи начебто білі, —Сповиваючи сонце — своє позашлюбне дитя.У потовщеннях вітру — у зрубах, у зрізах і зламах —Спадкоємність відсутностей через відсутність імен.Я бажаю і вмію — і мушу замислити замахНа єдину із назв, що її не згадає ромен.
«Не вір мені, що я несамовита…»
Не вір мені, що я несамовита.Я просто пташка — сіра — співу для.Судинні трелі на початку літа,А далі — в рану вкинута земля.Руками землю струшую, руками —І вічне небо дивиться у сни.Ніхто мене не прихистить гілками.Хіба що дика груша восени.
«Мовчу — заради тебе. Ти апостол…»
Мовчу — заради тебе. Ти апостолМого минання в сутіні крихкій.Велика віра потребує постуЗаради воскресіння. Голос твійПриходить в мене з іменем Господнім,Що над зникомим вічне вознесе.Мовчу. Мені відкрилося сьогодні,Що лиш мовчання означає все.
«Тільки слід за останнім конем…»
Тільки слід за останнім конем недозволено-русий…Я давно вже не та, що виходила ген за село.Зависає душа понад прірвою пісні. МарусяПам'ятає усе, а не тільки добро а чи зло.Бо ж над гніздами птиці, а деякі з них — від порогу,Мов архангелів зграйки, і майже щоразу — по три.Я втамовую смерть, як втамовують довгу дорогу.Тільки сонце і Бог наді мною — з душі чи згори.
«Птиці із крильми, зробленими з фольги…»
Птиці із крильми, зробленими з фольги,Жовто і крихко, ніби зі світу вбогого.Ти залишаєш слід на землі — ноги.Або крила — у небі. Або нічого.
«Прийдемо — сумні. Залишимось тут — терплячі…»
Прийдемо — сумні. Залишимось тут — терплячі.І зорі завиють, неначе старі вовки.Я плакати хочу — ти вибач, що я не плачу,Торкаючись твого голосу, мов руки.Ти світло в мені. Великі твої щедроти.Ти лагідний сніг озимих моїх життів.Пишу собі ніч. А ти мені в ній — навпроти:Півслова сказав, півподиху розповів.Нас збрешуть іще. Нас зроблять іще брудними.Та в нас чистота, де й слово лишає слід.Належу тобі. Ця осінь не з нами — з нимиІ зорі печуть, вилазячи із орбіт.
«Ледве щастя моє ледве дихає ледве живе…»
Ледве щастя моє ледве дихає ледве живе.Повертаючись в дзеркало, двері ховає від мене.Чорні сміху окрушини: В купелі човник пливе,І маленьке дитя в купіль хлюпає воду студену.Все відміряно нам наперед — трохи шалу і крил.Трохи кінського поту, що пахне шляхами і домом,Навіть кара і смерть, навіть змучений той Азраїл,Що вцілів і загинув після першого в небі погрому.Ця пронизливість, це небажання від тебе піти…Як я хочу обняти твої незахищені плечі!..Бумерангами свідчень я катую тебе, а тиПрямовисний, як ангел, — і я обираю втечу.