Антидія літургій — чи передоплата води?Буде тихою смерть, до якої мене не спинити.Намалюю дорогу, щоби ти не приходив сюди,Щоби камінь не ріс в достеменному прагненні жити.Так буває надвечір, як тане котрийсь з вітражів,На якому печать проступає — і кане в склепіння.Пішаниця чи кінний, ти відчай своїх голосівЗаповів не слідам, а чужим упослідженим тіням.Бо ціною за видих — приречення судного дня,Біла хованка віри, злагіднений дотик святого.Я люблю тебе так, ніби ти мені вічність відняв,Оплативши душею нужденну свою перемогу.
«Ми відходимо в жовте…»
Ми відходимо в жовте — так у Книзі написано нам.Діти сплять перед ранком особливо: їм сняться дерева,Їм вже майже відомо усе, що забулось батькам,Навіть трішечки більше; йде бій волоока з левом.І комусь пересниться — чи майже присниться — водаЙ усвідомлення смерті як спеки, як звички вмирати.Абсолют льодоставу, і тільки найменше вгадаКомбінацію літер найпершого слова — «мати».
«Солодкий сік, не спитий з вуст, а стятий…»
Солодкий сік, не спитий з вуст, а стятий.Причасна кров п'янить, немов вино.Єдиний мій, ну що тобі сказати?Воно болить, не гоїться воно.Любов моя на сто імен посліпла,Бо ти — як сонце, ти мене обпік.Піду до відьми, нашепочу срібла —І буде куля в груди, буде лікСупроти болю… Як тебе любити?Супроти болю істини нема.Далеке сонце світить, світить, світить,А я — під ним, незряча. І сама.
«Скажи бажання — хай тобі наврочу…»
Скажи бажання — хай тобі наврочуТвій невимовний ієрогліф, глину.Шукає бог у надрах душу вовчу,Щоб виліпити з голосу людину…Дає їй трохи випити — із чаші,І наготу прикрити — із сувою…Усі слова, нам сказані, — не наші,Вони не можуть дихати водою…
«Ізлукавлю з тобою. Вернуся додому вночі…»
Ізлукавлю з тобою. Вернуся додому вночі,Не озвавшись до тебе з далекого поля любові,Наче ягода вовча. Змовчи мене, вовче, змовчи.Бо якщо не змовчиш, упіймаю тебе на півслові.Що кохання, що ліс — не розділені нами на двох.Я тебе відчекала під місяцем, чорним, як паща.У далекому полі засіявся чортополохНа пропащому місці, де доля стояла пропаща.Я кохала тебе — спересердя, а часом — з нудьги.Ти був сильний і хижий — та що мені, вовче, до того?Вовка ноги годують — я знищу в собі до ноги,Аж до холоду в пальцях все, що мала в собі золотого…Але як мені жити без тебе, мій вовче німий?Я ненавиджу ліс, це неприбране поле і небо…Я ненавиджу нас, але ти мені очі закрийВ ту останню хвилину, як прийду вмирати до тебе…
«Ошелешеність кігтів, зав'язлих у тілі живому…»
Ошелешеність кігтів, зав язлих у тілі живому,Що сумують, як ти повертаєшся, — парості цикл.Ревність світу у часі, якого бракує, якомуЖорстко жертвуєш запах своїх передсмеркових крил.Ти і я поза смертю, і мова минає натхненням,Крихти крику наосліп — і зимний метал до чола.Є погибельність долі і сірість її повсякдення,Ти насправді не знаєш, що я вже тебе зачала.
«Усе одно з тобою ми — усе…»
Усе одно з тобою ми — усе.Усе одно з тобою ми — як зерна.Вовчиця чорна, вишептана в тернах,Слова і сни між зорями пасе —Безмежно мовчки. Зір отих роки —Як острови невидимої суті,Як надто чисті, а тому забутіНедовловимі дотики руки.Холодність стін, заціпеніння плес —Клепсидра вбрана в темряву й тумани.Ми надто теплі, а тому між нами —Усі дощі, що падають з небес.
«Я жінка твоя. Навіть Книга мене замовчує…»
Я жінка твоя. Навіть Книга мене замовчує.Бо що? — я ж бо жінка (набухла, порепана, тепла).Я дивлюся в небо своїми очима вовчими.Твоїми слідами підводяться тихо стебла.І хащі осотів тривожні хіба що звечора,Або по дощі, а чи в червні, як зела стиглі.І зорі тремтять, хіба що ота, обпечена,Спокійно стихає, як вічна небесна стигма.Я жінка твоя. На долонях моїх подряпини.Я знаю твій запах — солодкий і терпко-п'яний.Ти десь там — за зубром, розхитуєш землю лапами.А син наш умер. Угорі тільки Бог над нами.
«Самотність і печаль — недосказанно…»
Самотність і печаль — недосказанноСухі, як віск, що скрапує зі сліз.Є благодать, що сталася зарано.Є берег неба і сліди коліс.Вдаєш, що спиш, щоб серця не вдавати,Щоб не ламати сутіней ні віт,Щоби всевіддавати — і не матиНічого, окрім світу. Тільки світПече, болить — і слів не розумієНі там, де обрій, ані тут, де все.Самотність і печаль — щока німіє,Та хтось колись і зцілить, і спасеСамим мовчанням — чи дощем крізь нього:До щему, до пелюстки на воді…Вдаєш, що спиш, ховаючи тривогу, —Як вперше, як востаннє, як тоді…
«Гостра пам'ять лягає кістьми…»
Гостра пам'ять лягає кістьми, покриваючи суглинки кров'ю,І рудішає вовк, що над ранок біжить через степ.Буде внесено викуп — травою, красою, любов'ю:Це ж не сонце, а куля, яка розколола вертеп.Не вітайся зі мною… Втечи — і уникнеш полону.Або зважся прожити імення моє і мене….Тонко мічена зав'язь страшного серпневого гонуНа сузір'ї Стрільця передпліччя мої розімкне…Хтось згадає, а хтось засумує… Болітиму крильми,Бо ж не вивершу всього — ні словом своїм, ні теплом…Будь для мене хранитель, храни мене вічно і вільно,Не вертаючи болю своїм невідплаченим злом…