Чтение онлайн

Назад пробирався крутими схилами і думав, що неодмінно треба розповісти про все батькові.

Хоча із розмови німців і не добрав нічого, одначе догадувався: вороги щось затівають.

Задиханий, вибіг з-за пожовклого куща бузини, глянув у двір і… позадкував — там стояли ті самі офіцери.

— …Непереможній німецькій армії потрібні човни, — говорив цибатий уже по-українськи до батька, що сидів, як і раніше, на дровітні з сокирою в одній руці і веслом у другій. — Ти повинен їх дістати.

— Гм… Дістати човни, кажеш? — навіть не глянувши на фашиста, перепитав батько.

— Так. Нам говорили, ти знаєш, де вони заховані.

— Бач, яка рахуба, уже хтось говорив…

— Ну, то як, човни будуть? — не терпілося цибатому.

— Човни, кажеш? Е, голубчику, човнів немає.

— Де ж вони?

— Отак би зразу й питав. Скажу, чого вже там, — і в батька незвичайно заблищали очі, а Павликові аж дух захопило.

"Невже скаже, невже скаже? — хвилювався. — Це ж їм треба, мабуть, через річку переправлятися", — майнув здогад.

— Бачиш, он берег, — примруживши око, показав за річку сокирищем батько. — Так от, човни там, піди й візьми…

Цибатий отетерів. А ті, що досі тупцювали збоку і прислухалися до розмови, загули, мов джмелі, й підступили до дровітні.

— Не дурій, чоловіче! Човни тут, ми знаємо… Німецька армія панькатися з тобою не буде…

— Ра-аз — і на шибеницю! А поможеш — ми тобі заплатимо.

— Я, я, — підтвердив офіцер із повним ротом вставлених зубів.

— Не треба мені вашої платні. Спасибі за ласку, — мовив батько. — Тільки човни, я ж вам сказав, хлопці забрали.

Найстарший поправив на носі пенсне, щось сказав цибатому. Той зацьвохкав нервово замашним прутом по блискучій короткій халяві чобота і підійшов ближче до батька.

— Вставай! — штовхнув у плече ногою. — 3 тобою говорить німецький офіцер.

Батько впав на купу кучерявих стружок, випустивши з рук сокиру. Цибатий наступив на неї.

— А це навіщо тобі, коли човнів немає? — вказав пальцем на весло.

Батько посміхнувся, відповів:

— Мух ганяти.

Цибатий аж побагровів од злості.

— Знайдемо, знайдемо, де ви їх поділи! — зарепетував на весь двір. — Ти у нас заговориш… Кажи, куди відігнали: на Качиний лиман чи в Колотий яр?

Павлик уже хотів було кинутися на захист батька, та, зачувши останні слова, спинився.

Справді, човни заховані в Колотому яру… Рибалки вчора звечора відігнали їх туди. Думали, не відшукають, а, бач, уже виказав хтось…

Батько поволі підвівся, обтрусив з одягу сміття. На обличчі насмішкуватість, презирство одразу змінилися на задуму й тривогу.

Фашисти оточили його тісним колом. Павлик, тремтячи від страху і люті, дістав з-під куща каменюку завбільшки з кулак. Хай тільки посміє хто скривдити, зразу ж схопить по голові!

Одначе захищати батька хлопцеві не довелося. Той і сам зрозумів: так просто фашисти не відчепляться. Повагавшись трохи для годиться, сказав, що точно не знає, де поділися човни, бо вже другий день сидить, не вилазячи з погреба. Але ненароком чув — їх мали заховати в Качиному лимані.

Фашисти зразу подобрішали, а найстарший навіть поплескав по плечу:

— Гут, гут!

Тоді попросили провести їх до лиману. Батько закректав, заойкав, схопився за поперек, поскаржився, що захворів, а тому й немічний, не дійти йому туди. Та вони не зважили, повели з собою.

Ідучи з двору, батько весь час озирався. Павлик зразу догадався, що це він його шукає, хоче щось сказати. Але з-за куща не вийшов, адже його теж можуть забрати фашисти. А сказати батько, певне, хоче, щоб він збігав у село, повідомив рибалок, нехай рятують човни. Доки водитиме ворогів по Качиному лиману, човни можна переховати і в інше місце.

Щоб заспокоїти батька, мовляв, я все бачив, чув і знаю, що тепер робити, Павлик свиснув тричі і чкурнув у зарості.

— Куди ти? — раптом вискочив біля узвозу з рівчака Льоня Петренко і перегородив йому дорогу.

Павлик аж сахнувся з несподіванки.

— Хай тобі!.. — махнув рукою на друга. — Отак налякав… Ти чого тут?

— Дід Іван послав. Каже: "Збігай до Антонюка, розвідай, куди німці поїхали". Так я оце й прибіг. Дивлюсь, а вони твого батька з двору ведуть. Тоді я хаміль-хаміль і плигнув у рів. Коли чую — ти летиш… Куди то їх повели?

— Хочуть човни забрати. Усе допитувалися, де заховані, але тато не признався. А вони вже й самі знають. Говорять: у Качиному лимані або в Колотому яру. Ото й поїхали до лиману шукать.

— Диви, уже якийсь гад повзучий виказав! У-у, продажна шкура!.. — зціпив зуби Льоня.

— Треба побігти сказати рибалкам, щоб переховали. Ну, швиденько, чого стоїш? — смикнув друга за рукав Павлик.

— Ет, — скривився Льоня, — поки зберуться рибалки, німці встигнуть і в яр сходити. Краще давай самі переховаємо.

— Зможемо?

— А чого ж.

— Треба тільки обережно пробиратися — тут на березі, мабуть, повно німців. Ще піймають…

І вони заквапились до яру.

На своїй путі хлопці двічі натикалися на ворожі пости, що були розставлені по схилах. Першого разу солдати не помітили Павлика й Льоню, а вдруге навіть стрельнули вслід і прокричали: "Гальт!" Стій, мовляв. Та хлопці не спинилися, помчали далі.

Вгорі над Колотим яром дерева майже змикалися гіллям і кидали на воду жовтаву тінь. Сонце підбилося вже високо і починало припікати, а з яру по-осінньому віяло прохолодою. Пахло глиною, прілим листям.