Чтение онлайн

Лілі стояла перед ними в рожевому парчевому корсеті, у туфлях на високих каблуках та в шовкових панчохах з круглими підв’язками вище колін. Нараз вона зірвала з свого капелюшка страусове перо і застромила його ззаду під корсетну шнурівку. Лілі співала й танцювала, а блакитне перо спокусливо кивало й вихилялося над її пишними сідницями. Вона тогордовито походжала, то кумедно підстрибувала, пустотливо демонструючи всі ті кривляння, що полонили серця завсідників кафешантану «Птіт фолі» та її Поля.

Гості реготалися мало не до істерики. Белл та Ніна, знесилівши від сміху, лише безпорадно повискували. Марі сміялася так, що сльози їй котилися по щоках, і Саллі сміялася теж, сама не знаючи з чого; вона не зрозуміла жодного слова французької пісеньки, що її співала Лілі, але їй здавалось, що смішнішого вона ще не чула ніколи. Саллі сп’яніла, і їй було так весело та легко на душі, що вона не могла не сміятись. Вихиляси Лілі також здавалися їй страшенно кумедними — як ніщо в світі.

У Белл був такий вигляд, ніби з нею ось-ось станеться припадок: її великий рот жадібно ловив повітря, блакитні очі вилазили з орбіт, товсті щоки пашіли; нарешті вона простогнала:

— Годі, Лілі, перестань! Ти мене замучиш до смерті.

А Ніна кричала:

— Лілі, а пригадуєш, як ти танцювала канкан у мадам Марсель?

Лілі, мокра від поту, задихаючись, бухнулась на стілець. Ще шампанського! Вона знову почала дзвонити й гукати Чарлі. Але Марі сказала, що вони з Саллі дуже засиділись, їм уже треба йти. Саллі кивнула подрузі, і вони підвелися, думаючи кожна про себе, що, здається, хильнули зайвого і не зовсім твердо тримаються на ногах.

— Як? Ви вже хочете йти? — запротестувала Лілі. — Незабаром прийде Поль — ви повинні пообідати з нами.

Марі подякувала Лілі й просила вибачити їй та місіс Гауг: вони чудово провели час, але тепер, на жаль, треба йти — готувати обід для своїх сімей. Вони вже й так припізнились. Вдома їх чекають сердиті чоловіки та голодні діти, які здіймуть страшенний лемент, коли їх вчасно не нагодуєш. Одне слово, скандал, та й годі!

Лілі дзвінко розцілувала їх на прощання. Ні, ні! Вона не хоче бути причиною сімейних чвар. Але нехай вони пообіцяють їй, що найближчими днями заберуть своїх чоловіків та дітей і неодмінно прийдуть пообідати з нею та з Полем. Нарешті Саллі й Марі вирвалися з її обіймів і попрямували до дверей.

Вони розшукали сходи і зійшли вниз, тримаючись одна за одну; проходячи через вестибюль, вони намагалися ступати якомога впевненіше і не дивилися на боки, боячись зустріти когось із знайомих.

Опинившись на залитій сонцем вулиці, подруги попрямували додому — не зовсім твердою ходою, але поважно і гордо. І тільки відійшовши на безпечну відстань від останніх крамничок околиці та переконавшись, що довкола вже не видно перехожих, вони почали сміятися зі свого сп’яніння та обговорювати пережиту ними досить ризиковану пригоду.

— Oh la la! — вигукнула Марі. — Життя не таке вже й сіре на наших приїсках. Як ти гадаєш, Саллі? Правду каже містер де Морфе: «Тут все може трапитись». І ось ми з тобою потрапили на ранкову виставу в кафешантан!

Той, хто побував на новорічному балу у Фріско, той запам’ятав цей бал на все життя. Колись, на зорі існування приїсків, вхід на такі новорічні зборища був відкритий для кожного, гулянки проходили бурхливо, весело й безтурботно. Всі забобони та умовності забувалися на цих бенкетах, і рудокопи та старателі, крамарі та трактирники, їхні дружини та дочки, офіціантки з численних барів і навіть власники рудників та заїжджі багатії веселилися в спільному гурті. Самий дух приїсків у ті часи був такий, що руйнував будь-які соціальні перегородки, казали люди.

Чи не тому, що рудокопи й старателі самі тоді творили і пильнували приїскового закону — неписаного закону, якому підлягав кожен у цих розкиданих по диких нетрях таборах золотошукачів, відрізаних від усього світу? І багаті іноземці, і промислові магнати, і родовиті аристократи, яких закинула сюди жадоба золота, знали це; знали, що вони цілком і повністю залежать від доброї волі робітників та старателів. Вони охоче браталися з цими людьми, що вміли прокладати собі шлях серед безкрайого моря сірих чагарників; з людьми, що вміли знаходити золото в надрах червоних горбів та серед голих стрімчаків, за сотні миль від людської оселі.

Золото було богом, якому поклонялися всі. Якщо людина знаходила золото, їй прощалися й грубі манери, і плебейське походження. Простий старатель сьогодні, він завтра міг стати багатієм з тисячами фунтів стерлінгів у кишені, міг розкидатися грішми, міг лити шампанське, як воду… А втім, ні, тільки не як воду: вода була дорожча за золото в цій країні, де люди мерли як мухи в посушливу пору. Отож на різдво та Новий рік рудокопи й золотопромисловці, старателі, що відкривали золото, і підприємці, що перекуповували плоди їхньої праці, збиралися разом і бенкетували за спільним столом.

Але часи змінились. Золотопромисловці тепер розпоряджалися всім і всіма; вони диктували свої умови рудокопам і старателям. Розбіжність інтересів дедалі глибше розмежовувала та відштовхувала ці дві групи. Це було помітно і на балу у Фріско, поки шампанське, пиво та віскі, на яке не поскупився господар, не зробили своєї справи і все не перемішалося в загальній веселій гульні, як здавна велося на приїсках у новорічні ночі.

Спочатку все було тихо і добропристойно. Велику залу ресторану в готелі «Західна зірка», де жив Фріско, звільнили під танці; підлогу до блиску натерли воском. Фріско найняв духовий оркестр; на стойку в барі поставили бочки з вином. Дружини рудокопів та старателів сиділи на лавах, розставлених попід стінами; деякі з них тримали на руках немовлят, більшенькі діти горнулись до материних колін. Чоловіки, підчепурившись заради свята, у кращих своїх костюмах, юрмились неподалік.

Найповажніші гості, а також управляючі рудниками та їхні дружини скупчились у протилежному кінці танцювального залу. Білосніжна, пишна, акуратно розчесана борода Енгори Девіса одразу впадала у вічі. Педді Кеван, що убрався у новенький костюм з магазину готового одягу та напомадив свою руду чуприну, крутився біля них. Це був перший вихід Педді Кевана у світ, і всі потішалися з того, як швидко він втулився до товариства отців приїску й міста.

Фріско хоче показати, думали його давні товариші, що хоч він і залетів високо і йому тепер друг і сват кожен золотопромисловець та комерсант, все-таки він не повернувся до них плечима. Містер де Морфе, думали нові Фріскові друзі, хоче показати нам, що він у найкращих стосунках з усіма.