Чтение онлайн

Звідкіля наступного дня дід витяг цей дивний бланк, Буба так ніколи й не дізналася. Бланк чекав у неї на столі, а щоб його бува не здмухнуло протягом, дідусь поклав на нього двотомну енциклопедію бриджу.

— Пиши, — наказав старий пригніченій Бубі.

Смуток супроводжував дівчину протягом кількох останніх годин, які вона провела на балконі, виглядаючи в бінокль не птахів, а Мілоша. Уперше Мілош не з’явився в їхньому місці, де вони спостерігали за птахами. Ба! Він узагалі не прийшов і до того ж нічого їй не пояснив. — Завжди щось стається вперше… — думала Буба, намагаючись якось себе розрадити, але їй це явно не вдавалось.

— Пиши, — терпляче повторив дідусь Генрик, підсовуючи їй бланк.

— Заява, — прочитала Буба й запитально глянула на старого. — Що це ми заявляємо?

— Це ти заявляєш, — заперечив дідусь. — Та пиши, нарешті, — він нетерпляче тупцяв на місці.

— Який турнір? — спитала вона, глянувши на аркуш.

— Та яка тобі різниця. Турнір — і все! — діда дратувала Бубина допитливість. — Ти пиши, а не розпитуй, — нагадав він.

їй було, зрештою, однаковісінько. Машинально записала свої дані, дивуючись, що вона у свої шістнадцять років (дідусь постійно підкреслював, що це чудовий вік) поводиться нині, як дружина пана Місьорка, яка з біноклем у руках стримить на балконі, визираючи, чи її чоловік пліткує з іншими неробами на подвір’ї. Дійшла висновку, що її прізвище, начебто цілком польське, звучить жахливо (певне, тому мені підсвідомо хотілося змінити його на «Бродзевич», подумала дівчина). Нарешті погодилася заплатити вартість чогось там і забронювала номер у готелі в Сопоті. Вона пережила вже стільки химерних дідових ідей, що зараз могла б спокійно записатися до армії.

— Готово, — буркнула Буба, підсовуючи дідові аркуш, списаний її недбалим почерком.

— Спасибі, — голос дідуся відразу став офіційним. І лише вираз обличчя, з яким він переконував її, що мудрі птахи завжди повертаються до своїх гнізд, свідчив про особливе ставлення старого до орнітології взагалі, і до Буби зокрема.

Наступного дня вранці Буба віддала дідові свою «яєшеньку», батькові — тости, і не випила молоко. Це лише умовно можна було вважати жертвою з її боку, бо цього ранку їй зовсім не хотілося їсти. Їй треба було якомога швидше побачитися з Мілошем. І хоча Буба вийшла з дому раніше, щоб не проґавити в натовпі його зелену куртку, і йшла повільніше, ніж зазвичай, аби він міг розгледіти її серед кольорових шапочок і беретів, то до ліцею дійшла сама-самісінька. Побачила його лише після дзвінка, коли по чався урок малювання. На Бубин подив, Мілош поводився так, наче її в класі взагалі не було. Дівчина перестала дивитися в його бік і намагалася зосередитися на роботі, яка вимагала принаймні розрізнення основних кольорів.

— Блакитне дерево? — здивувалася Віковічна (названа так на пам'ять про незмінну хімічну завивку, яка на думку ліцеїстів, була найстарішою завивкою в історії перукарського мистецтва).

— А воно блакитне? — Буба здивувалася не менше, ніж учителька, яка пильно глянула на неї.

— Зате небо, здається, зелене, — делікатно продовжувала Віковічна.

— Справді, — погодилася Буба, — небо дійсно занадто зелене! — перелякано вигукнула вона, і вчителька до кінця уроку не зводила з дівчини проникливого погляду.

Миючи після дзвоника пензлі, Буба помітила, як Мілош не поспішав здавати малюнок. Потім занадто довго витирав парту й нарешті, змився, як зелена акварель з Бубиних пальців.

Після уроків вона швидше, ніж завжди, вибігла з ліцею, але Мілоша вже не було. Ані на стадіоні, ані під каштаном, ані біля воріт, де збиралися зграйки сірих горобців, що полювали на рештки учнівських сніданків.

Зате за ворітьми, у гущавині бузку, на так званій «лавочці курців» Буба помітила знайому куртку із сірим капюшоном.

— Агата? — перепитала вона, підходячи ближче.

Агата сиділа з утомленим обличчям і дивилася на цигарку, що була в її руці. Бубина присутність не змусила її навіть підвести голову.

— Ти куриш? — Буба ділила людей на тих, кому куріння підходить, і на тих, хто в жодному разі не повинен цього робити. Агаті нізащо не варто було курити, тому в Бубиному голосі забриніла гірка нотка.

— Не знаю, — тихо озвалася Агата, — пробувала кілька разів, але не вийшло.

Здавалося, Агату пригнічувала відсутність у неї такого вміння.

— Дай спокій! — Буба сіла поряд. — Тобі проблем мало? Напевне вистачить тих, що вже є, — докинула вона змученим голосом.

— Ти вже говориш, як я, — терпко усміхнулася Агата. — Але проблеми в нас досить різні. І я б охоче помінялася ними з тобою.

— А я навпаки, — запевнила Буба, упевнена, що не може бути нічого гіршого, ніж стати непомітною для очей орнітолога.

— Але ж ти не знаєш, на що хотіла б помінятися, — Агата посміхнулася так сумно, що Буба відразу забула про свої прикрощі. — Пригадуєш? — Агатин погляд блукав кущами, на яких цвірінькали крихітні пташки, — ти колись казала, що в тебе вдома всі живуть своїм життям, ніхто тебе не помічає, мама частіше спілкується із дзеркалом, ніж із тобою, тато хоче, щоб його весь час хвалили, а сам ніколи не хвалить тебе…

— Бо це правда, — Буба споважніла й заздро спостерігала за веселими горобцями. Їй теж хотілося вмоститися на гілці й злитися із сіренькою зграєю. — Я про це нікому не розповідала, — тихо мовила вона. — Ніхто, крім тебе, не знає, як важко бути донькою людей, котрі постійно зайняті собою або роботою. Вони пояснюють, що роблять це задля мене, але в них бракує часу запитати, чи не хотіла б я піти з ними в суботу, наприклад, у кіно на «Бріджит Джонс» чи…

— Дай спокій! — у голосі Агати залунала нотка роздратування або навіть зневаги. Дівчина підвела голову, і тепер на Бубу дивилися її очі, сповнені болю. — Повір мені, — видушила вона гірко, — інколи мені хочеться, щоб мене не помічали. Я… я так часто молюся про це… Бачиш? Цей синець… — з куртки висунулася рука Агати з величезним крововиливом. — Або ось тут, на шиї… — вона розв’язала шарф і Буба із жахом помітила сліди чиїхось сильних пальців, — це доказ, що не завжди можна сховатися… Від власного батька, — закінчила Агата з ледь помітною іронією. І ця іронія була важча від найважчого каміння, яке Буба досі зустріла на своєму шляху.

Очі Агати вже були сухі й зайняті бійкою двох горобців за окраєць.

— Невже після цього можна сказати щось розумне? — гарячково думала Буба. В її очах уперто блищала якась дурна сльозина, і дівчина нічого не могла з нею вдіяти.

— Мабуть, не знаєш, що в цій ситуації сказати, аби не виглядати по-дурному? — посміхнулася Агата й знайшла Бубину долоню, прикриваючи її власною, холодною рукою. — То не кажи нічого, бо навіщо? Ти класна, тільки життя зовсім не знаєш. Тобто, — докинула вона за хвилину, — тобі знайомий інший біль. Такий… людський. А мій — нелюдський, — закінчила вона, жбурляючи горобцям шматок черствої булки. — Ну, не рюмсай, — Агата відгорнула неслухняне волосся з Бубиного обличчя й погідно дивилася на неї. — Мій батько п’є, тому все цим і закінчується. Але інколи він буває тверезим, і тоді на світі немає кращого батька.

— А часто він буває тверезий? — у Бубиному питанні жевріла надія.

— На жаль, ні. Частіше він п’яний. Це хвороба, а він занадто слабкий, щоб лікуватися.

— Ти могла б прийти до мене, втекти… — Буба міцно схопила худі Агатині руки й благально вдивлялася в подругу.

— Від цього не втечеш. Ну, і в мене ще є брат. А хто його захистить, якщо я сховаюся в тебе?

— Ти хочеш сказати, що із цього немає жодного виходу?

— Мабуть, який-небудь є, — Агата глибоко замислилася й мовчала. Горобці вже помирилися й виїдали крихти, розсипані в грязюці, змішаній зі снігом. — Є якісь блакитні й оранжеві телефонні лінії, психологи, лікарі… Але є проклятий, дурний сором, який примушує тебе не ходити на фізкультуру, щоб ніхто не побачив твоїх синців, не носити коротких рукавів і викотів. І мовчати, бо коли скажеш забагато, про тебе говоритимуть «дочка алкоголіка». Неважливо, що ти відчуваєш. Завжди будеш гіршою. Неважливо, що ти читаєш. Навіть ті, хто в очі книжок не бачать, зате їхні тверезі батьки готують їм уранці сніданки, дивитимуться на тебе, як на патологію, покидька суспільства. А найгірше, що дочці алкоголіка завжди гірше, ніж йому самому! Я волію нікому про це не розповідати, — тихо зізналася Агата. — Тим більше, що батько… — вона замовкла.