Чтение онлайн

— Мені треба йти до крамниці, — сказала вона, відчиняючи перед ображеною Йолькою двері.

— Бубо! — зрадів дід, що встиг уникнути удару дверима, під якими він, як завжди підслуховував. — Ти мусиш іти до крамниці! — задоволено посміхнувся він. — Я вас проведу, пані, бо в цьому домі живуть небезпечні тварюки, — заявив він Йольці.

— Я це помітила, — в’їдливо озвалася та.

— Це добре, — широко посміхнувся старий, — розумна людина завжди повинна помічати, що діється навколо неї.

Коли за Йолькою зачинилися двері, Буба глянула на дідуся із прихованим сумом.

— Це була Йолька, діду, — тихо проказала вона.

— Я знаю, — похитав головою пан Генрик. — Я ж бо, онучко, розумна людина, і завжди помічаю, що діється довкола мене, — закінчив він, посміхаючись, а в його очах видніла сімдесятип’ятилітня мудрість.

«Про нашу родину можна сказати, як про цей місяць: у березні сім погод надворі», — написала Буба у своєму щоденнику. За вікном ніщо не віщувало змін. На клумбі перед будинком лежав той самий сніг, що й у лютому. Біля турніка, на якому всі витрушували килими, стояли ті самі «витрушувачі» в турецьких кожушках. Їхня постійна присутність змушувала мешканців будинку посилено користуватися порохотягами: варто було наблизитися з килимом, як у дворі вибухала сварка. Фікуси пана Копішка розросталися на сходовому майданчику, немов ліани в тропічних джунглях, і чи надворі був березень, чи ні, міг сказати лише Бубин календар.

Добавка росла так швидко, що Бартошова, потайки від решти членів родини, щодня давала їй подвійну пайку в мисці з написом «Добавка». Коли вона думала, що ніхто її не бачить і не чує, то нахилялася над собачкою й шепотіла їй на вухо якісь таємничі слова, від яких та виляла хвостом. Буба з дідом уже давно зрозуміли, що Добавка, яка перетворилася на постійного відвідувача кухні, виконувала дві ролі: стала об’єктом любові Бартошової й дегустатором усього, що готували руки вмілої куховарки. Ну, і ще однією безсумнівною зміною на Звіринецькій, стало те, що Маньчаки, які приходили щовівторка о сімнадцятій, скасували ці зустрічі. Вони більше не приходили о звичній порі, бо їм пояснили, що в цей день їхня суперниця ходить на побачення з Мілошем.

— З отим старезним поетом? — здивувалася навіть Маньчакова, а дідусь похитнув її знання літератури, рішуче заявивши, що Мілош зовсім не старезний і не має жодного відношення до поезії.

Вівторки стали для Буби особливими, бо в цей день дідусь купував уранці сирник, який дві хвилини по сімнадцятій піддавався процесові негайного знищення. Його поглинали під акомпанемент октету, що виконував сучасну музику, і це давало Бубі можливість створити інтимну атмосферу. Батьки й дідусь самі делікатно зачиняли двері до її кімнати. Так було ввічливіше й зручніше.

Буба полюбила ці ледачі вівторки. Навіть якщо Мілош примушував її вчити складні органічні сполуки або пояснював нудні зміни, що відбуваються з інфузорією-туфелькою. Якось він навіть сказав, що приклад з туфелькою найкраще ілюструє Йолька. Але про Йольку й Адася вони майже не розмовляли. Коли одного дня Буба мимохідь запитала про спільне вивчення хімії, Мілош посміхнувся й відповів, що не всі пропозиції для нього прийнятні. Це було так по-чоловічому. Ця його усмішка й рішучість, з якою він зумів відмовити найвродливішій дівчині в класі. Невдовзі з’ясувалося, що її краса більш відносна, ніж Ейнштейнова теорія, бо окрім Буби й Адася насправді ніхто Йолькою не захоплювався.

А ще безсумнівна перевага вівторків полягала в тому, що коли Буба з Мілошем не зубрили математику чи хімію, не обговорювали видів птахів та їхній розвиток чи не обмінювалися кінологічним досвідом стосовно дресирування собаки породи пес, то просто разом мовчали, слухаючи улюблену музику. Усі дівчата в класі, крім Агати, не лише помітили Мілоша, але й вочевидь його оцінили. Воно й не дивно. У ньому було щось справжнє, він умів без понтів носити фірмові джинси. А ще з останнього учня в класі раптом вирвався вперед і став третім після Кшися й Буби. Цей приголомшливий результат він отримав завдяки Бубі, бо та завжди вірила, що Мілош зможе, якщо захоче. Мабуть, тому його мама, яка здогадалася про причину спалаху синових амбіцій, ставилася до Буби з величезною симпатією, можливо, навіть, більшою, ніж її син.

Здавалося, Бубі нічого, справді нічогісінько не бракує до повного щастя. Вона й сама так уважала. Але це була не до кінця правда. Бо якби Буба могла комусь розповісти про свої бажання, цей «хтось» дізнався б, що дівчина не зовсім упевнена у своєму щасті. Їй хотілося б вірити в те, що це щастя ніколи не закінчиться й завжди асоціюватиметься з іменем Мілош, обличчями любих батьків та здоров’ям діда Генрика. Що це щастя спатиме собі спокійненько тут, на Звіринецькій, тихенько, як Добавка, згорнувшись клубочком.

Проте цієї певності Буба ніяк не могла в собі відшукати, і мабуть через це не була щасливою до кінця.

Щастя справді не може тривати вічно, — подумала Буба, коли наступного дня на Звіринецькій з’явилася Олька. Усупереч своїй звичці, сестра не розридалася на порозі й навіть не торкнулася чипсів та печива, спокусливо виставлених на столі у вітальні.

На дідуся вона дивилася сумовито й не реагувала на його зачіпки, а на додачу ще й сиділа в позі, котра аж ніяк не належала до її улюблених. Олька нагадувала черницю, яка намагається втриматися на відповідній відстані від грішного світу, що дідусь спробував пояснити її новими професійними зацікавленнями.

— Дай-но вгадаю, — зміряв він старшу онуку непривітним поглядом. — Татусь домовився для тебе про крихітну роль у серіалі «Непорочні магнолії з ордену «Кохання».

— А є такий серіал? — тупо запитала Олька, не очікуючи відповіді.

— Гм, я пожартував, — визнав дід свою поразку, проте розпитував далі. — Певне, у тебе немає грошей на золотий зуб або тату, а ти хочеш бути на висоті, — ризикнув він, але цього разу не так упевнено.

— Тату я зробила ще рік тому, а золоті зуби мене не цікавлять, — Олька вочевидь уникала конфлікту, що занепокоїло старенького ще більше.

— Я вже й сам не знаю, — здався дідусь. — А може, йдеться про Францішека? Невже він захворів? Або, не дай Боже, лікарі сказали, що його психічна неврівноваженість є незворотньою. Ну, розумієш…

— Нічого вони не сказали. Зрештою, не знаю, — в Ольчиних очах блиснули сльози, які не мали нічого спільного із гнівом чи роздратуванням. Вони були чисті й невинні, як і сьогоднішня Олька.

— То що, у біса, сталося? — гаркнув дід, не витримуючи атмосфери розмови. — 3 тобою навіть посваритися по-людськи не можна! — висунув він Ольці вагоме звинувачення. — Раніше, як ти приходила, я поруч із тобою принаймні відчував власну досконалість, бо з тебе так і перли егоїзм та відсутність такту! А зараз? Кажи, що трапилося, бо як утілення черниці ти виглядаєш по-дурному. От, навіть цей твій плач! — просторікував він глузливо, анітрохи не зворушений сльозами, що котилися з Ольчиних очей. — Це ж не нагадує нормального плачу примхливої зірки, це волання скривдженої невинності!